Зривається голос на
О небо!
Бездонність твоя вже очей не гнітить,і аркуш паперу кружляє, як лебідь,і рідиться зором недвижна блакить.
Кому тільки в тебе вдивлятись щоденно?
О небо!
О руки!
О справи земні!
Лиш видивиш очі — і зір помряченийнагледить пітьму у твоїй
У матері зранку опущені очі,немов завинила, що стільки трудів.
Хіба що до стелі зірве серед ночі,наснивши ізнову живими синів.
І гляне у вікна, а зірок — як маку!
І холодом дише небесна пітьма;і що ті сузір’я, дрібні зодіаки,якщо ж їх і справді отам вже нема!
І пучками хрест щомерщій наснувала,щоб стелю очима до світку тримать,в них світлість блакитна слізьми натікала,аби глибину неземну приховать.
І чує до ранку ходу їх по
І бачить крізь стелю, крізь дах і літа,як троє синів у блакить лійкуватуу вихорі кружнім летить-відліта…***
