1.
Приголомшливий проміньстрімко в темряву прорвавсьі, заливши, ніби кров’ю, очі світлом, раптом
Темрява — яка широка!
Скільки натекло смоли?
Западаєшся в неспокій, ким пробуджений, коли?
На очах рубці зостались і невигоєний біль,пробиваються кристали — пророста крізь шкіру сіль.
Зір у пучках зосередив, вивернув назовні слух,звуки мідяні затвердли, уповільнивсь кожен рух.
Кут — ліворуч, кут — праворуч,криво-прямо — скрізь кути,заламався простір поруч, лиш нікуди б не іти?..
Ніч печалі, муко чорна, проминайся, поглинайсь,чую, як в мені потворно заломивсь біжучий
Губи скривлені від крику,пальці сторожко тремтять,тчеться нитка під’язика, а душа, як шовкопряд.
Сам із себе проростаю, протинаю власну плоть —вилітає з вуст кристалик, аби впасти й захолоть.
І, збудившись, виявляю: стелю круглу, стін вапно,журавлів літає зграя, що всоталась крізь вікно.
І стоїш посеред хати, — іскра сонячна пече,—підібгавши ніч, як вату, і не витерши очей.2.
Розчиняється слух, — в перламутрову мушлюзвук угвинчено круто, — то півень співа?!
Повінь спала нічна — я прибився до суші,на щоках дошерха ластовиння окрушин,і світліє поволі важка
Ніби пальці в лусці — значить, сон був у руку:срібну рибу ловив в каламуті нічній,значить, нуривсь углиб, де ні зблиску, ні звуку,хоч припливи й відпливи відбились в мені.
Відчуваю нутром; то приб’є, то відхлине,кров у жилах підвладна хитанню води,і свідомість в проміжках виноситьщось срібно-пташине,аби, зблиснувши, зникнути знов назавжди.
Дві краплини в очах лиш тремтять —не проллються,і пісок під стегном твердне в камінь палький.
Як це дивно — заснути й прокинуться, — сутінь,а все тіло твоє мерехтить від луски.
Як це страшно — повітря бракує,губи ловлять пітьму, а довкіл
Своє слово вплети в хор — хай простір святкує,і випорскує з губ гіркота…3.
День не день — безнастанне сльотіння,сон товстий, повстяний, не проткнуть;прокидання, немов воскресіння,виринання… Бо ніч —
А по хаті, де мулу в коліно,де хитає горшки круговерть,плава скриня, а в ній — його віно:марля, стьожка, сорочка на
Кожну ніч домовик ворохобить,трусить з комина сажу на піл,цвіллю хліб розшива для оздоби,розлива каламутну купіль.
Ти по ночі пливеш — відпливаєш,розмокає саманний ковчег;на світанні когут вилітає,але світ — безберег,
І нема куди птиці прибитись,не пристать твоїй думці ніде,імена каламуттю розмиті,каламуттю розведений день.
І на пагорби хвильні угорумчить потужна швидка течія,і видніє крізь шибку прозорувічна пристань твоя…4.
І стверджує кору дубову мороз,сніги сургучами печата;мовчання смолою в устах запеклось,язик крижаніє при ґратах.
Та й що він вам скаже: так, білі сніги,сумує і згадує літо?
Замети довкола, як безліч
І можеш, мов дурник, радіти,що скреснуть сніги і оголять шляхиі виловить він з-поміж сміттядубовий листок, не потрухлий, сухий,яким запечаталось літо,промимрить:
Минулось… минулось…
І спрагло чекатиме зновутого, що пощезло, розтало, нема,змереживши кору дубову…***
