Стожарні
Струмує з повітря обличчя забуте,розмитий хвилюється глиняний хутір,і погляд, удивлений в поле хвилясте,поволі воложиться, лагідно гасне.
Безмежність давно уже стежить за мною,проте не розгледіти за пеленоюні сліз, ані згадок, ні навіть думок:стоїть над колишнім багаттям димок,та в горло уп’явся пустий
І вище, все вище повзе вустюками —знетямившись, крикну: — Ой, світонько-мамо!
Співають обідню годину півні!
Та рано, ой, рано… чи пізно ж мені?!
Нічого подосі про час я не знаю,а півень хвилясто і часто співає,немов позначає весняне тепло,але і в минулім так само було.
І погляд хвилясто снувавсь і тоді,проте я печаливсь чомусь, не
Напружую голос, щоб йменням забутимі простір, і хутір, і пам’ять роздмухать.
З роздертого рота стирчать вустюки,а замість стожарні чорніють дірки.***
Павло Мовчан
Other author posts
Біля межового каменю
В якого дерева мені питати тіні Із джерела якого воду пить Я в затінях поплямував сумління,а серце, як розпечене, Ні попуску, ні пільги, ані міри
Пограниччя
Це все було Було це все зі мною Розмитий і задивлений водою,то я стояв на березі тоді,коли повітря шилося стрілоюі вигуки лінали Агов, тогобіче
Перевтілення
1 Струмуючий, далекий часу гуккрізь оболонку вапнясту куляступросочується — шовкопрядний звукнадійно тчеться, щоб тобі не впасти Єднальна мить — снувальне волокнона кокон навивається сріблясто,у сповитку душа дріма давно,і лет їй сниться...
8 З крейдою в руці
1 Цей янгол протятийз крижиною в боцісвій біль вимивав золотому потоці,і шпиль, що завершував царське стремління,поглиблював янгольську муку й боління О місто в намисті містків і бруківки,золочене скрізь по хрестах та верхівках,а сподом ...
