Струмує з повітря обличчя забуте,розмитий хвилюється глиняний хутір,і погляд, удивлений в поле хвилясте,поволі воложиться, лагідно гасне.
Безмежність давно уже стежить за мною,проте не розгледіти за пеленоюні сліз, ані згадок, ні навіть думок:стоїть над колишнім багаттям димок,та в горло уп’явся пустий
І вище, все вище повзе вустюками —знетямившись, крикну: — Ой, світонько-мамо!
Співають обідню годину півні!
Та рано, ой, рано… чи пізно ж мені?!
Нічого подосі про час я не знаю,а півень хвилясто і часто співає,немов позначає весняне тепло,але і в минулім так само було.
І погляд хвилясто снувавсь і тоді,проте я печаливсь чомусь, не
Напружую голос, щоб йменням забутимі простір, і хутір, і пам’ять роздмухать.
З роздертого рота стирчать вустюки,а замість стожарні чорніють дірки.***
