У незгасаючім згасанні,у непросвітленім туманізозуля кличе-покликатебе, та голос двійникадо неї з лісу обізвався —і ти здригнувсь: душа лункамиттєво заніміла в страсі.
А думалось, що ти одинсобою простір весь заповнив,ти ж — з близнюків, двох половинскладавсь, як зведені долоні,в яких горня, повне хвилин.
Снує, мов човник у тумані,листвяна пташка непов’яннаі мече двоєгострий звук,що вирівнявся для сполук:життя з життям, тебе з тобоюне сутністю, а
Та ти смикнув те многоструння,мов жили з теплого вузла,і простір спорожнів, мов вулик,де віск чорнів, ніби
По той бік власного відлуннязозуля мертвою була.
Став ліс парканом, довжиноюз безсльозним вічком з-під сучка, —ти зазирнув: перед тобоюза дерев’яною стіноюсвого побачив
Стояв заюшений він кров’юз пласким металом у руках.***
