Я не людина, я рослина,а часом я мале листя,
Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,і сонце в ріці веретеном зеленим
Написана єдина істина: рости!..
Хвала усьому, що росте,хвала усьому, що існує!
Живу, терплю й умру, як всі звірята.
Звірята й зорі, люди і рослини —у всіх одна праматір,природа вічна, невичерпна і невтомна,хоч час крилатий з вітром
Шумить, мов мушля, море, — дзбан холодного напою,земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами.
І сонце, що його він розчавив ногою,тепер лежить на нім, мов намогильний камінь.
У черепі моїм пошлюбне ложе двох
Невже ж?
Невже, кохана, нам не вічно жити?
І де межа життя проходить в попіл смерті?
Лежить на марах ночі день
І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий.
І риби з моря моляться до риб із зодіаків.
Ой, залюбились в твоїй дівчиніі вітер юний і зорі сині.
Вітер не віє, зорі не сяють,твою дівчину палко кохають.
Вдивляючись в уста, як кличуть,в розсміяних очей огні,різьблять у пам’яті обличчя,щоб перелить його в пісні.
Таємні тіні — квіти ночі,це душі білених дерев,до місяця летіти хочуть,та вітер їх не забере.
Молитва ранку до останніх
Коріння тиші, врослі в глину
П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі,і ліжко — човен мрій, трагедій,
І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі.
І вечір молитовно склав долоні
Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає
Киплять сади під снігом квіття.
Коса дороги в куряві розплетена лежить.
І ніч підкови зір в долонях казки губить.
В лісній абетці дивні букви,наприклад, жолудь значить: у.
У діалекті дятлів стукітпередає фонему цю.
О смутку молодий, о радосте струнка!
Сестра Антонича —
До Тебе,
Батьківщино — земле вічна,ведуть усі стежки й усі дороги.
