Ми вкупочці колись росли ,
Маленькими собі любились,
А матері на нас
Та говорили, що
Одружимо їх.
Не вгадали.
Старі зарані повмирали,
А ми малими
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і
Носило всюди.
На старість ледве і додому.
Веселеє колись
Чомусь тепер мені, старому,
Здавалось темним і німим,
Таким, як я тепер, старим.
І бачиться, в селі
Мені так бачиться)
Не виросло і не згнило,
Таке собі, як і було.
І яр, і поле, і тополі,
І над криницею верба,
Нагнулася, як та
Далеко в самотній неволі.
Ставок, гребелька, і
З-за гаю крилами махає.
І дуб зелений, мов
Із гаю вийшов та й
Попід горою; по
Садочок темний, а в
Лежать собі у холодочку,
Мов у раю, мої старі.
Хрести дубові посхилялись,
Слова дощем
І не дощем, і не
Гладесенько Сатурн
Нехай з святими
Мої старі…
Чи
Ота Оксаночка?» —
У брата тихо я.
Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате,
Я не журюсь.
Ота Оксаночка в
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того.
З байстрям вернулась.
Острижена.
Було,
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає; або кричить,
Або тихесенько
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була,
Так так що краля! і не вбога,
Та талану господь не
А може, й дав, та хтось украв,
І одурив святого
Перша половина 1849,
Косарал]
