Сонце гріє, вітер
З поля на долину,
Над водою гне
Червону калину;
На калині
Гніздечко гойдає,
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Згадай лихо – та й
Минулось…
Згадай добре – серце в’яне:
Чому не осталось?
Отож гляну та згадаю:
Було, як смеркає,
Защебече на калині
Ніхто не минає.
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убирає, доглядає,
Не мине калину.
Чи сирота, що до
Встає працювати,
Опиниться, послухає;
Мов батько та
Розпитують, розмовляють,
Серце б’ється,
І світ божий як великдень,
І люди як люди.
Чи дівчина, що
Щодень виглядає,
В’яне, сохне сиротою,
Де дітись не знає;
Піде на шлях подивитись,
Поплакати в лози,
Защебече соловейко
Сохнуть дрібні сльози.
Послухає, усміхнеться,
Піде темним
Ніби з милим
А він, знай, співає,
Та дрібно, та рівно, як бога благає,
Поки вийде злодій на шлях
З ножем у халайві, – піде руна гаєм,
Піде та замовкне – нащо щебетать?
Запеклую душу злодія не спинить,
Тільки стратить голос, добру не навчить.
Нехай же лютує, поки сам загине,
Поки безголов’я ворон прокричить.
Засне долина.
На
І соловейко задріма.
Повіє вітер по долині
Пішла дібровою руна,
Руна гуляє, божа мова.
Встануть сердеги працювать,
Корови підуть по діброві,
Дівчата вийдуть воду брать,
І сонце гляне, – рай, та й годі!
Верба сміється, свято скрізь!
Заплаче злодій, лютий злодій.
Було так перш – тепер дивись:
Сонце гріє, вітер
З поля на долину,
Над водою гне з
Червону калину;
На калині
Гніздечко гойдає,
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Недавно, недавно у нас в
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами
І гори, і море, де перше витав,
Де ватагу
Водив за собою,
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує, – тільки
Сонцем засіяла.
Не вмре кобзар, бо
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Праведная душе! прийми мою мову,
Не мудру, та щиру.
Прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене, хоч на одно слово,
Та про Україну мені заспівай!
Нехай усміхнеться серце на чужині,
Хоч раз усміхнеться, дивлячись, як
Всю славу козацьку за словом
Переніс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я
Сирота у світі, в чужому краю.
Дивлюся на море широке, глибоке,
Поплив би на той бік – човна не дають.
Згадаю Енея, згадаю родину,
Згадаю, заплачу, як тая дитина.
А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
А може, я темний, нічого не бачу,
Злая доля, може, на тім боці плаче,
Сироту усюди люде осміють.
Нехай би сміялись, та там море грає,
Там сонце, там місяць ясніше сія,
Там з вітром могила в степу розмовляє,
Там не одинокий був би з нею й я.
Праведная душе! прийми мою мову,
Не мудру, та щиру.
Прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене, хоч на одно слово,
Та про Україну мені заспівай![1838,
Петербург]
