Астральний зойк

Добридень, люди!

Вбитий на снігу,я спам’ятався в зоряній пустелі.

І все, що має на землі вагу,осипалось, як мертві імортелі.

Там, на землі, щось падало, цвіло,було рожеве, синє і зелене.

Мені вітри позичили крило,я бачив землю за віки від мене.

Я натомився жити без душі.

Нема на чому записати строфи.

Усі арапи-предки й

Кричать в мені зігрітися хоч трохи.

Я сам не знаю, скільки тут пробув.

Не хочу я ні вічності, ні слави.

В безсмерті холодно.

Я хочу в Петербург.

Вдягтися в тіло і напитись кави.

Там, на столі, лежить моє перо.

Воно лежить, воно давно не пише.

Я хочу вірші написати про

Про те, як вітер гілочку колише.

Я хочу встати вранці, на зорі.

Любити жінку, ждать листа з Одеси.

Я хочу волі, волі!..

А царі?

Я хочу жити, жити!..

А Дантеси?

Я сто поем ще маю на меті,а я дивлюсь у вічі

В безсмерті холодно.

І холодно в житті.

О Боже мій!

Де дітися поету?!