Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,стоїш в степах… Курай і
Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!
За сто віків дитя не привела!
Були б у нього кремінь-ноженята,ото вже б гупотіло по ланах!
Чого смієшся?
Космос нежонатий,а ти стоїш одна у полинах.
Невже ж таки ніхто не женихався?
А висить же в музеях твій портрет.
Тобі козацький череп усміхався,
Та це — минуле.
Ти дивись вперед.
Ти звикла — коні, гаківниці, стріли,
Зрадецькі хани з профілем
Ти це забудь.
Усе це застаріле.
Поглянь навколо.
Це — двадцятий вік.
А ти стоїш.
Звітріли коси й руки.
Скришились плечі,— може, скажеш, ні?
Були б у тебе кам’яні онуки.
Ти розумієш, бабо?
Кам’яні!
Ото — літак, а не якась дараба.
Це все — прогрес.
А ти стара як
Сміється баба, клята скіфська баба,сміється, ухопившись за живіт.
