Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,тоді вже часу матиму доволі.
А поки що — ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить… доганя!
Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством.
А я лечу, лечу, лечу, лечу!— Григорій Савич! — тихо шепочу.
Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божествених пісень?
Он бачиш, хто сидить в тому саду?
Невже я з ним розмову заведу?
Невже я з’їм те яблуко-гібрид,що навіть дух його мені
Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбізакам’янів. — Біда,— каже Григорій
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,що на тому світі.
Нічого, якось відштовхнусявід постаменту, та й
От ми йдемо.
Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: — Жива із кам’яним!— Диви, дива! — Дивується
Він кам’яний, а з ним іде жива!
І тільки люди зморщили чоло:— Не може бути, щоб таке було.
Та їх давно вже хтось би
Тим часом ми проходимо крізь час.
Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.
