Неоліт монолог

Над степом повінь місячна пливла,

Я гола йшла, збирала квіт ромену.

В моїх очах кипіла синя мла,

І місяць цілував мені рамена.

За балкою дві ватри на горі,

А на землі ще ні межі, ні вежі.

Дві білі мої втіхи, дві

Кому дам спити вашої пожежі?

О непорочна святосте

Над прірвою бездонно-голубою!

Ти чуєш, світе,— лебеді ячать?

І олені ідуть до водопою.

Луна, мов дзвін, над степом прогула,

І гурт завмер сторожко край дороги.

Чатує там на оленів стріла,

І ось один з них сумно скине роги.

На жовтім рінні розтечеться мак,

Він похитнеться і сповзе додолу.

Тоді стрункий, засмалений

Його на спині понесе додому.

Я тільки подивлюся і

В блакитну повінь, в місячну завію.

На срібні зела мовчки

І тихими вустами споловію.