Сингаївський Микола

Темно-сиза
Гляне гронами з гаю
Тут моя Батьківщина,
Сонце отчого краю

З тобою ніч – магічна і п’янка,
Не поспішай, на мить спинися, ноче
Любові ніжна й пристрасна
Виймає душу і воложить очі

Далечінь відлунює громами,
Та веселка вже цвіте над нами
Ген лелеки, мов забули втому,
Бавляться на лузі молодому

Пам’ятаю голодсорок шостого:
Жолудевий, кам’янистий хліб,
Немічного бачити – дорослого,
І дитинство зголоднілих літ

Не страшусь, не боюся життя,
Хоч уже обпекло зубожіння
Я – надії і світла дитя,
І щодня набираюсь терпіння

Ми з правіку народжені бути,
І в собі відкривати світи
Та примножувать серцем здобуте,
Та святині свої берегти

Наче звістка від осені,
Впав листок на плече,
А река Гераклітавсе тече і тече
Та не ступиш ти вдругев ту осінь свою,

На білих снігах і на синіх
Я буду лежать, мов підстрелений птах
Що прагнув літати, бо крила ж були,
Та хижі злочинці літать не дали

Художнику і поету, побратимові
Анатолію Луценку
Давній звичай в серці молодому,
Ідучи на зустріч, я беріг:– Чуєш, друже, мир твоєму дому

У Глухові у городіво всі дзвони дзвонять
З народної
А дзвонили ж –чулося і в небі,
Голосом стрясались небеса

Здаля і зблизька дивляться
І пильно стежать все таки за нами
Не все на вірув нас беруть вони,
Не завжди вдовольняються словами

Вже так судилось на віку,
Так, мабуть, зроду повелося:
Ми чашу випили гірку,
Не все омріяне збулося