Павло Тичина

Душа моя — послухай!
Як яблуня в цвіту.
Моє життя, — кохана,
Мов срібнотканий сон.

Не знаю і сам я, за що так
Безщасную тую Вкраїну мою?
За що так кохаю?
І що у їй є?

Квітчастий луг і дощик золотий.
А в далині, мов акварелі,
Примружились гаї, замислились
Ах, серце, пий!

Читаю душі ваші, наче книги,
І сам цвіту — ридаю, як
Ах, на землі одна, одна релігія
Страждань краса.

Проходила по
Обніжками, межами.
Біль серце
Блискучими ножами!

Зразу ж за селомвсіх їх розстріляли,всіх пороздягали,а мертвих насміхали,били їм чолом.
Випала ж зима!
Що тепер всім воля,врізали вам поля,в головах тополя,а голів нема.
Як зчорніла ніч —за селом світило,з співами ходило,берегло,…

Розкажи, розкажи мені, поле:
Чого рідко ростуть колосочки?— Ой дощів мені б треба, дощів, а не поту,
Бо той піт прилипа до брудної сорочки,
Як плугатар кінчає роботу.

Там тополі у полі на
Хтось на заході жертву приніс).
З буйним вітром, свавольним і диким,
Струнко рвуться кудись в

Як упав же він з конята й на білий сніг.— Слава!
Слава! — докотилосьі лягло до ніг.
Ще як руку притуливк серцю ік свому.
Рад би ще він раз побачитьотаку зиму.

З кохання плакав я,
Над бором хмари
Той плач між нею, мною став
Мамуровим