Андієвська Емма

Із книги
Крило  метелика  –  айва,  з  якої  –  плед,
Що  тягнеться  з  народжень  до  народжень.
У  срібло  вхід:  шляхів  стрімка  мережа

Вітри  розносили  сонця  і  сіно,
Піском  заносячи  усесвіт,
І  очі  грузнули  від  невбиральних  видив.
І  крик,  що  коливав  рівнину

Стіл  з  оніксу,  де  папороть  густа.
Дві  сливи.  Порцеляновий  мікадо.
В  прозору  віспу  виноград
І  пара  (статуетка),  що  –  чарлстон

В  слонову  кість  урамлений  портрет.
Канали  сили,  які  стали  –  лубом.
Довкілля  розпросторило  суглоби,
Й  не  віяло,  а  з  присмерку

Воює  далі,  хоч  давно  помер,
Самітній  лицар  в  тилягах  цеглястих.
Як  гупа  серце  крізь  опале  листя.
Єдиний  змиг,  —  й  помандрував  крізь  мур.

Цвіркуни  розтягують
З  надпаленими  краями.
В  ній  сперечаються  два  крамарі,
Присягаючись  на  жовтій  дині

Ніщо  —  ніде,  лиш  серце  —  лускокрилі,
Які  —  ледь  —  біль,  що  —  на  всю  прірву  —  зблисне,
Ще  заки  доля  —  довбнею  —  лулусне,
Вивільнюючи  —  з  черепа  —  макрелі.

В  краплину  ліг,  як  в  мандрівну  труну,
Що  —  відсвіти,  —  світ  видовжень,  —  азалій,
І  —  двері  —  в  позолоті  на  камзолі,
Куди  —  ще  предки  —  золоте  руно,

Струс.  Поле  закрутилося
І  —  до  ноги  —  структури  апатичні.
Усе,  що  доти  —  виважене  й  точне,
На  скрині  дно,  —  на  ній  сидять

з
Базарів Страшного
Від  свята  відсвіти
Ти  справді  ти,  ти  справді

Все  відійшло,  крім  склянки  і  вина,
А  я  —  твій  запах  шкіри  на  долонях.
Вже  перші  півні  й  вогники  в  долині,
Я  ж  кидаю  зірки  в  твій  слід  —  в  тартарари

Із книги
Ні  світла,  ані  кроків  на  майдані.
Ніч  –  наглухо  –  у  володіння  власні.
Лише  душа,  як  верховіття  в  лісі

Лягуна.  Штиль.  І  обрис  корабля,
Який  колись  –  у  присмерку  –  пірати.
Серпи  зі  світел  –  суходіл  на  рейді.
Матерія  на  вищому  щаблі.