З циклу
Гоголівські
Торішні трави впали на поліж,та вже зелений натяк на появутепла — скорузлість протина, як ніж,і обіцяє спалахи буйнаві.
Ось джерельцем проклюнувся любець,і, задихаючись, хапає сонце брунька,переповзає грядку корінець,і павутинка лопається
Здригаєшся, бо відстань в тілі є,що обумовлює і відхили, й вагання,і прозелень ростучим гостріємїї заповнює, щоб припинить хитання.
Можливо, що до меж належних не дорісі форму ще не всю був виповнив собою,і місце залишив для горя та для слізабо ж заливсь на весь квітневою водою.
А може, ще й життя в минулім не добрав —ввібгали силоміць у тіло це просторе.
Та шкіра вже тріщить, поношена й стара,коли ввіходить дим солоний у зазори.
Стара трава тріщить, під п’ятами вогонь,і раптом пригадав про люльку кореневу,і з дуба заволав: — Товариші, агов!
Беріть у праву руч, гребіть назустріч дневі!..***
