Знов землю відчиняють грабарі —до глини прикрої вгрібаються лопати.
Ізнову розпинають на горінеоблітанну душечку
Люд збайдужілий, під один кашкетпідструганий, і на одну підошву —зрівня гробки, посунувши вперед,і вшиє заполоч криваву в довгу
Вологий холод, ніби вустюки,за коміри вповзає та за шкіру,об черепи розплющені зіркивідтінюють убогий колір сірий…— Подумайте (якщо є думать чим?)про ті хрести, яких вам не минути.— Єдиная, — алкаш-грабар кричить, —цілуючи пляшенцію отрути…— І не-дєліма… — йому в тон впадаполковник Алксніс і вганяє кулюв відбиток власний — брижиться вода:пухир спливає з Німана, мов дуля…і неділимий безіменний тлумза танками на Захід кроком рушив.і по землі пробіг залізний струм, —мов на дротах затіпалися
Тікає від заглади все живе:в хрести дерева, а трава — в коріння,повітря п’ятикутний постріл рве,а мову облягає оніміння…***
