Сотворителю повітря,розокремлено весь
Кличу голосом сирітнимтужно свій далекий рід.
Кличу матір, кличу матір:голос сіється пилком.
Сотворителю крилатий,я відірваним листкомкружеляю над травою,клаптик тіні волочу;мов бджола, женусь за роєм,
Та, либонь, не долечу.
І не зменшується відстаньпоміж сущуми в
Та й не затишно у містітак мені, як сироті.
Тут і там — високі стіни,дах при дахові, мов склеп,чорна хмара пахне сіном,з неї виткнувсь гострий
Сотворителю безодні,мені погляд вкороти,щоб не бачив ям холоднихі не прагнув
Важче — що не день — ступати,швидше проминає
Що не день, я, тату, брате,наближаюся до вас.
Та, наблизившись до мертвих,кличу я живих, живих,а повітря — мов роздерте,бо не чуть ні цих, ні тих…***
