Спокуса

Чи йде тобі із рук та круглість первородна,що чиста помислом освяченого лона,де квітнуть квітові до осені глибокоїі гускнуть медові, настоянім на спокої.

Гарячі яблука — зсередини — від спіллячервоно сплакали у сутінне замшілля,та їх ізнов чомусь долоня проминула,так, як мина своїх дітей зозуля:минаючи, питає, де пташата?

Тобі одне — всі сторони гукати,розмотувати злежані клубки,на сито сіять-просівать піски:де заподілись всі чоловіки?

Земля нерушена — суцільний переліг,сіллю затрушене реміняччя доріг,на суходереві не змій — звичайний ворон,суцвіттям з теренуклич віється угору.

Журливо

І сонях саморослийшукає затишку — насіння ж дозріва, —і крик його, не висловлений досі,заплівся жовто у твої

Що то за край, де простору в три кроки,де тісно так що звуку, що луні,і зветься медом стримуваний спокій,такий привабний, певно, сатані.

А хтивість та, а спорожнілість лона,а гріх розгрішений самотністю вдови,а круглість яблук, ой, яка ж солона —піднось долоні і хутчій ловиті

Ось тобі стовп, змережений під змія,зневаж усім, що в спадках навіки;ще день минув — о радуйся,

Маріє! —кислиця пада зразу в дві руки.***