Одмучена холодна ніжністьводи в осмерклому ставку.
Померхлий камінь, мов наріжник,зануривсь в куряву сипку.
Ой не смути мойого серцясухим знесиленим стеблом.
Присохлий усміх з губ зітерся,тінь облямовує чоло.
У дзеркалі камінчик ойкнуві чорні персні рознизав,і розпустилась на волокнапо оці золота
Чи, може, погляд прохолонув,чи згадку я нахолодив:без ойкоту минуле тоне,що й не добути з-під водиані уламку дня, в якомумалина губи червонить:берези світяться святково,вицвенькує синиця:—
Ні, того шуму не добути,що приколихував пташок,бо що не дерево, то — слуте,бо що не гілка, то —
І ледве теплиться калинав роздмуханім гіллі, в золі.
І луска плесо, коли кинешотвердлу грудочку землі.***
