Поваби земні щоденно тішать око:безмежна зеленість трави, що не чує снігів,дерев палахтіння, на листях настояний спокійі ківш гайвороння, що мулом на лузі осів.
Розгорнеш траву, розкриється чорна криничка,як отвір в минуле, куди навіть лист запада,вершечком донизу летить обгоріла осичка,але не схлюпнеться у проймі гранітна вода.
Мов з докором, в очі твої вона дивиться тупо,та нею забуто минуле, і пам’ять глуха.
Проте сколихнеш — мов болячка під струпом —ятріє життя і час не всиха.
І ти, відсахнувшись, відступиш на крок від безодні,аби не явила промерхлі події старі,і замість очей відчув дві крижини холодні,яких ані небом, ні жаром дерев не зігріть.
То час сколихнеться в тобі і бачене зрине,що жахом ввійшло, проминувши і пам’ять, й слова:окоп і обличчя, де замість очей — дві крижиниі в мертвій руці зеленіє осіння
В свідомості — кола, і бачене рветься на волюі стукає в скроні, аж череп тріщить.
І губи розлущив, пускаючи голос: — Ніколи!
Ніколи не буду дивитись у землю, а тільки в блакить!***
