Першу сторінку рукопису 1972 року було загублено у видавництві.
З пам’яті автор відновити не може.1.…чи в гронах наливних,чи в пензлях перепалених(щоб відчай цей відліг)?
Чи ж повернутись спиноюдо світу і чекать,як крапля — ягодиною —скривавіє в
Відлунок округлявіє(чи золотий горіх?),і раптом забілієна Овера1 сніг,сніг…2.
В тарілці оселедець п’янийслухав, як хлюпає вино,як гострі руки барабанакололи зачапіле дно.
А пальці п’яного музикикларнет душили з усіх сил,і кільця рубаного крикукотились весело під стіл,де язикаті черевикиохоче мучили
Вино зелене —сльозо, від меневідлинь, відлинь!
Шалений чашнику,трунку долий!
Сап’янці в танці —
В порожній склянці був буревій.
А чашник з пляшкою стоїть,мов Бог,стіл важко повза на чотирьох…— Що це за тризнище? — спиталийого два куцих з-під стола,і жаровиння вакханалійзненацька вигасло дотла.
Відчувши, як вступає силау немічну, нужденну плоть,він взяв виделку, наче вила,аби когось та заколоть.
Коли офіра добровільнопринесла очі — на
Бий!» — друзі крикнули підстільні,і… кров заквітла в кулаці.
Це ремесло простим-простюще:пізнать потульність тіл чужихі крик, і ляк людської гущісконцентрувати на ножі.— А справедливість там, де зброя,яку не поточила ржа,де «праведна» рука «героя»закон рослинний
Він після гульбища страшного,як благовістилось на світ,безокого побачив Богабіля розчинених воріт.
Той перст караючий на губипоклав йому, як знамено:— Ти вічною лозою будеш,з якої чавлять лиш вино.
Тебе душитимуть, допокибуде слухняною рука,коли остання крапля сокузбіжить з ножа садівника.— Вино зелене —сльоза від
Був би вином на твоїх вустах —гроно п’ятірне не вироста.
Як же нам далі жить, розкажи!
Ждуть вакханалій гострі ножі.
Будуть музики,буде
Вкоротить вікукому ще
Коли підніме березільлози відросток, наче берло,воскресне знов рослинний біль,а також — видива химерні.
І, будучи в людській подобіз рослинним серцем і життям,він знатиме: нема на той бік,як і на цей бік, — вороття.
З пасторських рук —ложечку крові —зменшаться, може,муки Христові.
Червона ящіркав рота втече —чортячий чашнику,н а л и й щ е!3.
С п о г а
Ніж в прожилках червонихлежав на видноті,натужно по іконахвсміхалися святі,бо додавалось медущедротно до куті.
Похрещено весь посуд —від чарок до горнят,втопились босі ногив кучерики ягнят.
І швець, підливши лоюдо вигаслих лампад,почаркувавсь з собоюі мовив: пийте вряд!..
Я, взявши глека з столудо куцої руки,по полотняній льолірозсипав вишеньки.
І каламутним зглядомутупився в куток,де, вивернутий сподом,горбативсь кожушок.
Хтось тупцював у сінях,не важачись ввійти,і золотим насіннямкропив глухі кутки.
А звізди з-над Сіону,заломлені в вікні,блиміли однотонно,як краплі кров’яні.
І з висоти народин,де мука й благота,спускались до-о-вгі сходидо куцого хреста.
І в смакових пророцтвахналивок веснянихвже чулась терпкість оцту,і гіркість чулась в них.
І ніж — в тонких прожиллях, —що згляд мені обпік,по безсловесній шиїлегко ходив, як
Зловивши вогник в пучки,швець встав, і хрест поклав,і відійшов беззвучно,як привид, — від
Сиди собі і думайчи згадуй давнину,аби не знати сумуі цю самотину.4.
Ось так, як є, мороковитоврізьбились тіні в битий шлях,що каламутився копитомі розпинався на стопах.
Ані скорботи, ні згасання,ні крику, що урвався ріст,хоч птиця падала, мов камінь,в криницю, вкопану до звізд.
Погнуте небо в перельотівтрачало звільна висоту,і щік смиренних позолотаперецвітала в чорноту.
Від яблука — рука скруглілахотіла викруглить кути,все гладила канчасте тілонезрушеної гіркоти.
Лестиво літоросль стелилась,завжди прихильна до стезі,де засипались сумно пиломглухі, як ніч, колодязі.
Відкіль кривавиться рожев’яі трісли судини чиї,із-під ножа узяв невже ж яцівки — в долоню — ручаї?
І крастись так попід тинами,і кров’ю двері значкувать,і класти плями п’ятипаліна всіх підряд, на всіх
Жертовне вогнище роздмухахолодний подих з западин,знов бігти в темінь що є духу,бо удогонь ітиме згин.
Прирікши на ганьбу повсюднусвою відвагу і свій страх,переламаю привселюднонапополам зраднецький шлях.
А далі буду чвалуватиуздовж нужденного життяі до тремтіння — в пучках — знати:назад немає вороття.5.
А мені так хотілось створитьщось таке хоч і просте, аледовговічне.
Де пальці защіпок держалиохриплі двері од вітрів,де домовик, забитий в шпару,від призвісток лихих тремтів.
Бо обтинач в руках хазяйкиблягузкав голосно з горшком,і піч молола без утайкисвоїм червоним язиком,що спить вона з домовиком.
Вже мислила себе окропомвода в ту виважену мить,коли був певен тихий попіл,що він не для тужби лежить.
І тільки півень-імператорне знав, що жде на нього ніж,—він криком шпарки конопатив,щоби не витікала ніч.
Та лихо двері розчиняєі пересовує порігза пруг сльози, межу печалі.
І ніж, що визрівав ночами,вшановує почержно всіх.
І, обсмоктавши ніжну ніжку,згасивши згагу молоком,він перецінював у ліжкужиттям освячений закон.
На курячім пуху дрімотнолежалося… І дощ ламавсь.
Та що це? — у вікні супротнімз’явилась птича голова.
Високий гребінь цвів, мов квітка,і дзьоб, як голка, скло прошив;і червоняста бігла ниткадо втиснутої в пух душі.
І щоб не бачить кров злочинну,він двері прочинив скоріш,—спалахонув перед очимахазяйчин добровірний ніж.
Лиш домовик давився сміхом,немов звертаючись до дня:— Коли приходить гостре лихо,то двері навстіж прочиняй.6.
І дійсно, креслене пташкамивисоке небо в скло ішло,і важкодухо ломикаміньхуде розпростував стебло.
І, розтуливши шкаралупу,пташа обтрушувало дріж,а в агницькому оці скупокупався ворохобний ніж.
День зачинався хтозна з чого,і перший порух не запавв щертований туманом погляд,як в рану соляна ропа.
Роз’ятрене до кровотечі,з-під п’ят шпувало джерело,і вись чекала запереченьпростим воронячим крилом.
На в с е с в і й ч а с…і свій
Торкнувшись думкою стежок,вчував: через віків десяткикладе стежину до
Пощо в яскинницю обжиту,коли сплять вої кам’яніі витовкла лошиця житовкрай, до останньої ступні…пощо цей сполох охололийв каблучці посинілих губ,коли кинджал навперек горлаосвячує смертельний шлюб?
Де, з чого лихо почалосяз тією кровію, количервоні висіялись росина свіжотесані столи?
Фарбується кожна хвилина,бо маятником тне різникі почеревину, й груднину,тяжкий продовжуючи ліквсьому, що буде, що було,що є, — нескресно все зникає,відлуння тільки відляглов несхильний тугомовний камінь.
До болю-іскри слів визнаньвід нього кайла зажадають,зведуться тіні споминань,перевеслованих кайданно.
На в с е с в і й ч а
І на бруківцірослинний крик і біль людськийвчітковані, немов на плівці,при допомозі різників.
Він, перш ніж вихопить сокиру,офіру оком розтина,і крик, що видобувсь з офіри,вбиває кам’яна стіна.
І досить часто в кам’яницізі стін виходить тінь жаскаі, реготнувши, тонколиця,в дверній шкалубині зника.
Оце іду, і скрадним крокомчастую рінні кругляки,і чути хлипання глибокедавно пощезної ріки.
І труться, тратячи наріжність,у роті зболені слова,і підступа до горла ніжність,і все мовчанням залива.7.
Басова стежка заніміла,ковтнувши зернят лободи,і тягне підупалий димсвоє неупокірне
Як первотворно розкотивсямій простір на десятки гін,і ледве-ледве умістивсяв огром — цей непомітний дзвін,що б’є завжди одну потребу,одну нуртує каламуть,аж круглі лопаються ребра,коли його тихіше б’ють.
Куди там дзвони похоронні,як неугавно день за днемзашморгує один — верховний —тугіше — обрійним кільцем.
І стебла рук, і ніг коріння,й кульбаб’я молодих голів,що важать, де приткнуть насіння,бо вигвинтилась з черепівкаміняччя стежина звивнаі буде п’яти лоскотать.
Коли на ній так супротивнезіткнеться двійко оленят —іскрицю викрешуть з розгону;і дзвін ґвалтовно закричить,що літо скулене, потворнев пуху кульбаб’ячім лежить.
І по голівках дим завзятозалізний гребінь проведе,і вибачиться, що не стятоусіх голів на даний день.
Мовляв, до завтрашніх приходинвам танцювать в одній петліі слухати, як дзвін свободиспіває сонячний політ.8.
Розкриті мовою вустауже проречисто тремтіли,і погляд люто обертавдощі розсипчасті на стріли.
Де кожна лінія булавідгострена і тим смертельна,тінь пересохлого стеблатворила захисток ретельний.
Від хвилі трепету — на скондві птиці сну ураз злетіли,—гнів люто випік п’ятакомцілкого яструба на тілі.
Вживаючись в єство чуже,він вільно в об’ємі просторивсь,влягавсь у тіло, та невжелюдську статуру геть спотворить?
В собі відчувши важкість крил,за спину злякано ховаю:хай думають, що херувим,відбившись од своєї зграї,блукає по людських стежкахі мучить землю під собою;їм невтямки, що кров хижкаладує крила до розбою.
Де рвуть щодня з джерел квіткиі замикають вітер в листя,посеред ночі смолоскипзросте нараз іскристо.
Ох, то все гнів.
Він осокуі шпичаки тернові гостритьі самогубцеві в сукусвободу розкрива і
Складають крила яструбипо-ангельськи собі за спини,ростуть з каміняччя — хліби,а з вод початих — вина.
Розпрочинилися вуста —і вийшов звук іржавий,бо битись в кігтях переставспівучий надто жайвір.
Порожнє небо надовкіл —як вилузаний сонях;ростуть кущі дощаних стрілпід крилами достойно.
Так легко з пам’яті воскресбезлюдний степ і стебла,—зірвавсь він каменем з небес,націлившись у себе ж.
Тут тихість; осклеп цей чи плотьшовкун, напевне, виткав,бо чуть, як хтось на свій клубокмотає його нитку…9.
Передчуваю твій прихід,моя гріховна ностальгіє!
Ще мить — і доброчесний світв уяві згаслій побіліє.
Передчуваю каяттяй покуту досить запізнілу,що збудував своє життяз чужої схеми неуміло.
Де не стачало прямоти,наріжним каменем клав спогаді гострі обминав кути,щоб не стривожити нікого.
Про всякий випадок лишавна дереві плоди доспілі,міркуючи, що є душаі в них, як у моєму тілі.
І раптом просто на весь зрістминуле темнолике встало,прожитого списавши змістна кам’яній важкій скрижалі.
Одначе знаків не вчитав,накреслених дбайливо-рівно,а в підмурівок їх поклавдля значно вищої жертівні.
І на приносини святівділяв щодня часи облудні,вчуваючи на самоті,що полишилась хвиля судна.
Нехай настане рішенецьі кара більша хай по змозі,бо вже перервано терпецьі помста вже давно в дорозі.1972________________________1 Поле Овера, де 27 липня 1890 р. наклав на себе руки Ван Гог.
