З циклу
Відлуння
Зір не привласнює — голубить,зір випромінює тепло,і, багатіючи від згуби,не ділить на добро та злоні обширів земних, ні неба,вбираючи лиш те у себе,що навіть світ переросло:батьків обличчя, день розлуки,пожежу, шибениці тінь,в горшку общипаного крука,прибиті руки на хресті.
Та ширше зору, вище горябув промінь, що тебе
Стільник вікна, і мед прозорий,і ти,
І поглядала семиокосопілка на твої вуста,і в тебе входила щокрокуне довжина, а висота!
І били в ключ джерела зору,щоб все навколо напоїтьлюбов’ю, поглядом прозоримі зм’якшить фарби лихоліть.
Але чим далі, тим густішимставав і погляд, і сам світ:імення ті ж — обличчя інші,замість шибок — синіє лід.
Ой очі відведи скоріш:бо випливає тінь хрестатаз очей і зашморг зір стиска,і крук общипаний дзьобатийкартаво каркає з
Заплющу очі, щоб не бачить,як в стрісі розцвіта вогонь,як краплі капають гарячіз обох прохромлених долонь.***
