Здається, серце не в мені живе,
А десь назовні.
Чи в зорі далекій.
Я чую калатання
І світової крові чую клекіт.
А може, “я” маленьке і оте,
Що Всесвітом зробилось,— щось єдине?.
Хоч це питання вельми непросте,
Я стверджую, що Всесвіт є Людина.
Так чи інак, а десь у світі
Те серце, що мою відчує втому.
Воно від дня народження моє,
Хоч де живе — достоту невідомо.
Можливо, в колі звершень і
Воно — вогненний вир посеред битви.
А може, в центрі Всесвіту
І вислуховує мої молитви.
І це я сам.
Це я, не інший хтось
Я, котрий був царем і гречкосієм.
Отак воно у світі повелось.
Що ми себе впізнати не умієм.
Якби умів, безплідна
В житті мене б не закрутила всує.
Я б знав, кохана: ти — так само я;
І думка, й кров моя в тобі пульсує.
А серце і моє, і
Що водночас зоря й пекуча рана),
Оте, що в центрі Всесвіту живе
Тепер я зрозумів!
Це ти, кохана.
