Спомин про кам’яну бабу

Здається, недавно — та ціле

Пробігло, мов піна на хвилі.

Відтоді, як вбоге селянське

Заснуло на скіфській могилі.

Дрімав вітерець між кущів полину,

Задумалась далеч бездонна.

На голову руку свою

Поклала гранітна мадонна.

Немов до живої, до неї я звик.

В ній щось небуденне звучало.

У постаті сірій вбачав

Природи жіноче начало.

Чи тридцять віків, а чи більше

Він жив у поганськім законі.

На росяних схилах замочками

Бряжчали стриножені коні.

Мене чи то скіфа вітрів

Покликала щедрістю паші?

То скіф на могилі схилився чи я?

То коні поганські чи наші?

Однаково душі вела із

Розкована сонячна зваба.

І Всесвіт однаково бачили ми

Те здатна засвідчити

На бабині груди — то дощик, то град,

Роки — заметілі, без

І хто мені ворог, і хто мені

У цьому степу споконвіку?..

Кремезна істота портфеля трима,

Як щит мої предки тримали.

Ні баби уже, ні могили нема

Є тільки бульдозерні рала.

Є хриплий матюк, та безрадісний сміх,

Та мозок, потьмарений

Хай половець прийде, хай вернетьсяскіф

Аби не істота з портфелем!