О Господи!
Чи думав я колись,
Що із благаннями звернусь до неба:
Мене до прози повернути треба,
Бо нерви вже вугіллям узялись.
Молюся,
Боже, на твої дива:
Ти раниш словом і лікуєш словом.
І часом ми себе на думці ловим:
А хто ж ми є?
Слова.
Живі слова.
Моя новела на столі лежить.
Це теж слова, що спокійніше світять.
Помітять люди їх чи не помітять
Не в тому суть:
Їм просто треба жить.
Будь щасна, прозо!
Вирушай у путь.
Де ті, що знали
Вітер”,
Шаблю”?..
Вже їх соцреалізмом не приваблю
Від нього навіть пацюки хропуть.
Я вірю, що прийшла моя пора
В мені поволі визріває проза,
Яку читач не викине із воза,
А візьме в дім,
Де слово не вмира.
В похід рушає словникова рать
Дорога їй верстається
А з-за плеча наглядачева пика:— Приказано тетради отобрать.
Прощай, новело!
Вже нема, нема.
З речей прозових ти була не гірша.
І знов не прозу, а оцього
Записую у зошит крадькома.
