Де реальність, де сон
Чи збагну до пуття?
Сірий
Минуле сповив пеленою
Мов не я, а хтось
Прожив те життя.
Шість десятків,
Називаються мною.
Пам’ять знову
Дороги земні
Ніби вдруге цей
Відкривається оку.
І коли моє
Заклякне в труні
Я на нього так
Дивитимусь збоку.
Та й
Не спочине душа від гризот.
Хоч вона
Тільки частка світанку
Що ти є, оця земле,
Де стільки скорбот?
Хто ти є,
Незбагненна істото двонога?
Вдарить грім із-за хмари
Мов зоряна вість,
Котра в морок
Слово безлике.
Може,
На запитання ці відповість.
А як ні,
То життя
Це безглуздя велике.
Посміхнеться зоря,
Зарегоче пітьма
І покотиться
Відлуння безкрає.
І захочеться вмерти
Та смерті нема:
Адже
Ніколи й ніде не вмирає.
А чи варто
Якоїсь мети,
Де міняються
Адреси і дати?..
І якщо від
Неможливо втекти,
То й про сенс його
Сенсу немає питати.
Чи ти сонячний
Спіймаєш до рук?..
Чи потрібно,
Щоб скрипка не вміла тужити?..
Просто те, що мене становило
Лиш звук;
Просто сонячний
Не здатний не жити.
