Мертва верба

Я не знаю, чому повертаю

Де висить між гілками ранковий туман,

Де змертвіла верба видимає з

Скам’яніло–потужний оголений стан.

Мов пергаментні звої звисає кора,

А гілки — ніби кості з далеких століть.

Їм давно вже упасти й зотліти пора,

Та вона, ніби привид, над лугом стоїть.

Ой, не застуй, примаро,— у землю лягай,

Дай воскреснути сонцю в пагінні новім.

Хай в озерце оте задивляється гай

Не хизуйся кістками у світі живім.

А верба, віддзеркаливши мертве гілля,

Заскрипіла, немовби деркач у гаю:— Прийде лютий мороз,

Отоді ти поглянеш на вроду мою.

Хто повірить тобі, дупловино стара.

Пристановище відьм і лукавих чортів?..

Та війнула вітрами осіння пора,

Над озерцем сухий очерет пожовтів.

Я узимку на лижах спускався з

У безлистий, прикрашений інеєм гай.

Царювала над ним непорушна верба,

Загорнувши iкласті гілки в горностай.

Надавала їй позику люта

Для таких діамантів, що очі болять.

Хто живий, а хто мертвий?

Різниці нема.

Навіть горді дуби упокорено сплять.

Над озерцем, у кригу закованим,

Придивлявся до темних законів земних:

Тож виходить, у смерті є правда своя

Її велич зростає із пут

Я не знаю, чому повертаю

Де розсипався Iнеєм сивий туман.

Мабуть, вірю, що вигляне Сонце з води

І впаде господиня смертей та оман.