Боги та люди

По–різному молилися Природі:

Одні над нею Бога вознесуть,

А хтось — такого більше у народі

В ній розпізнає материнську суть.

Лише царі не кидали гонитву,

Яку перейняли в сліпих чортів:

Святі чуття, закладені в молитву,

На себе кожен обернуть хотів.

Та хоч царя над світом цим

Підносили, мов сонячне дитя,

Усе ж помазаник той перед

Людиною лишався за життя.

Один лиш раз живого, а не мощі,

Наставив Богом історичний плин.

І мармуровій постаті на

Вклонятись мусив грішний землянин.

Рабів замучених вбивала варта,

А голод навіть велетнів боров.

Людське життя ні шеляга не варте

Скрізь по кар’єрах кам’яніла кров.

І загуло над гнівними синами,

Зриваючи фальшиву позолоть:— Хай краще цар небесний правитьнами,

Аніж боги, що мають людську

Та не ловіть капканами

Поета, як малого школяра:

Було це, люди, в стародавнім Римі,

Коли йому вмирать прийшла пора.