Нас — океан.
Але ж кому у
Дісталось істини святе зерно?
Якщо життя лише сліпий випадок
Яким безглуздям робиться воно!
Я не просив його собі в
На цій землі, де навіть Слово — крам,
А переможець той, для кого шлунок
Носій всіх істин і єдиний храм.
Ні, не просив.
Хто ж вирішив за мене,
Де спалахне і згасне “я” моє?
Навіщо самоспалення щоденне,
Котре на нашій мові — житіє?..
Отак я думав.
А тим часом
Спливла у безвість з рідної ріки.
В засніжені ліси прийшла відлига,
Поволі набубнявіли бруньки.
І виявом палкої антитези,
Загорнута у шаль із туману,
Прийшла в мій дім жива душа берези,
Щоб я прокинувсь від лихого сну.
Коли я ворушивсь — вона щезала,
Хоч серцем відчував: десь тут була.
Вона мені нічого не сказала
Лише торкнулась віялом чола.
Мов Дух Зорі невидимим
Обплів і тихо загойдав мене.
Життя вже не здавалося безглуздям:
Воно не випадкове й не земне.
Душа берези зникла серед жита
Лишився одсвіт білої кори.
Та я вже не питав, для чого жити
Я знав це так, як знають явори.
