Турчиновський Ілля Михайлович (30.
II. 1695 — р. см. невід.) — один з представників мандрівних дяків.
Народився в с.
Березині (тепер
Хмельницького р-ну) в родині сотника… З 1710 р. мандрував по Україні й Білорусії: був учителем, дяком, писарем, співаком, регентом,
Е, т. 15.1.
Сьогодні ліс такий високий, як ніколи,і легко так душі вприкметлювати клич:відлунки подовкіл безкрило похололи,і в білизні дерев від неземних обличщось є… але земне — земніша:сім пучок на руці, багато крил — в
А в дуплах очі, глянь, від холоду кругліші —порошиться і в них проріджений
По горах, долах сніженьки летять, добрий вечір!
А по долинах річеньки бринять, добрий вечір!»«— Порошиться
Все менше в ній від мене… Щось стишене, сумне,вертепне, як цей ліс,де від дерев густих лиш спогади зелені,та ряботіє сніг вуглинням згаслих сліз…
І рідшає на крик гущавина провійна,і шестикрилий птах на поклик не летить,і в тому щось було надійно безнадійне,так, ніби він забув, що треба й далі жить.
Долоні розтулив, коли погас і шепіт,бо й голос вже пригас до «шшш», до хрипоти:«— Душше моя, ходім з тррриклятого веррртепу,допоки ще не вся рррозпорошилась ти…»2.
Нанизані на спис незримий,сніжини все летять, летять,та далі їх, неначе гривні,тасує хутко снігопад.
Осяга обрію тримаєу перевеслі жмут осик,а з нього піднебесну зграюшукає білий
У царство гаю, де вмираєпоганська папороть, піду!..
Кружляє білим-біла зграя,та назирцем йде білий дух.
І дивна пахолодь повсюдитамує мандрівничий
Він проступав у січень з грудня,щоб пісні зачерпнуть ковток,бо книжні всі слова — облудні,як цей посріблений
На попіл витліле мовчанняприсипало йому вуста,і світла стовп перед смерканнямпідводивсь в небо, як верста.— То на мороз… Глянь, бісенята, а чи крукилетять крізь снігову хуртінь.
І він, розкрижувавши руки,хотів піднять хрещату тінь,та в сніг упав з розгону ницьмаі срібла в пазуху нагріб,бо холод витеплився, вицвів,а простір прикипів до стіп…— Землице, водо, мово рідна,снаги бракує, щоб зігріть…цей шлях додому… Серце бідне,і ти отвердло, наче лід.3.
Розіп’ято цей день, як є, —на широчінь
Та не сумуй, бо солов’ємще сніг оцей воскресне.
Ти срібні вибери цвяшки,затерплі визволь руки,прибий свої повзкі стежкидо бережків, до луків,аби додому навпрошкидійти через всі муки.— Ой, простяглась така довжінь! —у безвість, в позачасся:лети, летюча моя тінь,вітрами наливайся.
Егей!
Та пущена лунарозтане, не
Сипне лиш хмара набіжнапід ноги снігу зерна.
Радій, стежино ворушка,на Березань ти
Розтало срібло в кулаках,вже й згадка не воскресне.
Ая?
Та що тут.
Просто так.
Вечірня блуканина.
І чи повернеться навспакхоча б єдина днина?
Ліс хижів холодом вечірнім,а на узбіччях двох доріглежали вітрякові тіні,хрестами втиснуті у сніг.
І клич, протрублений рогами,стелився низько по землі,летіли вершники без тями,і червонивсь за ними слід.
В осмеркле лоно затікалироздзвіння міднолитих труб,і холод замикав всю далечв замшілий дерев’яний зруб.
І праглось зачерпнуть водиціз криниці вічного життя, —схилив коліна — білі птиціз безодні холоду
І пір’ям губи обсипало,злітав обперений ціпокнад забуттям, німим проваломпросторо-часу та
Та кінський храп, і постріл раптом —то гаківниця чи мушкет? —і тінь на сніг упала
І обірвався думки
Одноманітність віковав повторності всього —
І просить виказу нагальноця думка, більша за слова.
Коли крізь форми розвогніліжиття просвічувавсь кістяк,в своєму кольорі топився птах, наче мак.
І плив над головами вільно сузір’я знак.
В’юнкована снігами хмара зависла легко над селом,віконце жовте, мов канара, серед снігів собі
Усе ішло своїм звичаєм, як і заведено здавен.
Ізнов, як і завжди, печальноза днем спливав наступний день.
А серед снігу чорний сонях кивав журливо сам собі,і вітер шовково косою стелив покоси голубі.
І дух небіжниці-бабусі до хати стежку торував,і ворушилася в покосі солома біла, снігова.
В оцю хвилину воскресальну,коли і погляд прохолов,світ видавався нереальним,хоч іншого і не було.
Ген пагорб, діти, гринджолята,криничка унизу сльозить,кульбабою біліє хата, а з неї білий пух
Холодним повівом з руїн відкрилися ворота ночі:пухкавий попіл, чорний тлін,і нетля іскрою пурхкоче,рука розгонисто вздовж стін малює щілини як
Побачивши уламки дня, себе, вчорашнього, смішного,він раптом словом перейнявстареньку думку, хоч убогу:— Неправда… а точніш — брехня!
Я-а-а… був поштивіший,
Шахрай, хитрун, дрібний крутій,зневірений, хоча на вірі,ошуканець, з усіх затій любив крутійство та шальвіру.
Який сірома у житті!
А чистий серцем — хто б повірив?
Які не ті всі на позір.
Ось Березань.
І батьків двір.
Ще не торкнувся хати тлін.
Чистіше сумління.
За білістю високих стін він знайде воскресіння.
Сам собі каже: — Нум, ходім!
Душа заходить в отчий діму чистому одінні…5.
Причаєна сама в собі,вода тамується та глибне;а там, де пройми голубі,стримлять стеблини непохибно.
В розривах хмар така блакить,що, мов забувши про тяжіння,душа твоя летить, летить…як в ірій пташка поосіння.
І плоть, розмита на вітрах,стеблом хитається безлистим—її пройма смертельний страх,бо поклик обернувся свистом.
І віддзеркалення страшневін раптом на воді
О, хто спотворив так мене?
Обличчя зморшками
Червоні очі посльозив,дуплом округлив рот беззубий,ще й з нього виштовхнув язикна обезкровлені вже
Зірвав на небо очі — тамбули усі розриви зшиті:твоя душа ж — на шрамі шрам, —порізи, рани від блакиті.
Він в небо кинув камінця,та той шубоснув згодом в воду.
І ні свічада, ні
Лиш срібло у очах зісподу…6.
Мовчи, брехня не порятує,ні навіть втеча верстова:шляхи хрещаті, кінь без збруї,під саме горло
Наїздився, наволочився,наслухався і
Урвався шлях, повітря скисло,і час немовби перекис.
Все краще піднялось угору,осіли прикрощі на
В майбутньому ж усе прозоре —день розпанахай, як
Аби побачить неміч власну,розбиту чашку та таріль,аби відчуть, як в тілі згаслімвесь солод обернувсь на
Брудна сорочка, рваний комірі засмальцьована
Закрий хутчій же день прозорий —назад в минуле поспішай.
Знайди себе там: батько, ліжко,у нього в узголов’ї смерть,і очі із-під брів острішківнебесну розчиняють
І ти тремтиш, бо чуєш холод,і хочеш швидше геть піти,вірніш, втекти хутчій від долів світи, де вже бував і
Але забув.
Адже в минулімне раз ти жив і
Бо в тілі зношенім заснуладуша знеможена й стара.7.
Його душа, як наймит на відході,була вже неслухняна і тяжка;таїла незбагненне щось на споді,чи бублика, чи, може, п’ятака?
В поношеній, потертій оболонцівона вже відчувала тіснотуі корчилась, звиваючись на сонці,поглиблюючи тіла чорноту.
В лихому тілі і душа пропаща.
Вмостившись зручно в ситому кублі,вона дрімала.
І звестись все важчеставало їй, розпещеній в теплі.
І вже не розправляла в’ялі крила,і не силкувалась встати на весь зріст,лиш завалящим пір’ям шаруділа,не знаючи, де крила, а де хвіст.
Скукоблене, скоцюрблене в фотелідрімало й тіло, стоптане, як сніг.
І налягала обважніла стеляна всю довжінь — від голови до ніг.***
