Ці квіти літні — рани життяне доторкайся пучками і очі відведине ятри ураз болючих зорома кольором квіток зір не роздряпуйне треба й білого а безіменноготакого як прихилення неньчиного лонадо всього тебе чи Наддніпрянщинидо струмування вод… Кінь тулитьгуби в течію і храпами роздмухуєсебе і козака сумного що затруївсвій зір цвітом
Тепер не промиваю проточною водою
Там у минулому вони покинутіусі неначе діти і в кожній крапцізримості хтось хто у початкахкрові вже був врахованийі принаджений до забуття
Там вже і мимене ж там більше аніж тут і родубільше там дід якого витяглиразом із щулами на колективний двірде свиням на корита і сволок розпустилихрести розпалися і числа розповзлисятут тисячатам сімсота решту років за браком цвяхівдо дна суспільного пришили до дна
Все поросло шипшиною і не ступнешуглибину бо карлючки впиваютьсяі тільки зрілі краплікривавим застереженням:не озирайся на рани
І гостро так довкружніби карлючки з жил щомиті вихлинають…***
