Відбуваючи покуту,білість втративши лунку,мов ганчірка, сніг забутийдотлівав собі в ярку.
Вкритий рваним шаром бруду,він відразу викликав:сніг — не сніг, якась полудачи облуда ворушка.
Споневажений землею,він відблискував сталевонедоречно при траві,переживши власний вік.
Та комусь він був потрібен,хтось відвідував його,хтось, хто танув теж безслідно,кого чистий тлив вогонь.
Він місив набряклу глину,погляд зсунувши з трави,бо носив важку крижину —холод спину так ломив!
А за ним студеним крапомпозначався кожен крок,і ходила косолапо біла тінь чи
Він вдивлявся в сніг всім зором,лячно пальцями торкавсь,шепотів: — Вже скоро-скоро…зійде сніг і скресне час…***
