Край плеса

Темні пасмуги вітру рябили рікуі до берега йшли — очерет хилитався,і ритмічно, як подих, на рівнім піскуі твій час, і ти сам

Одночасно він ймення чиєсь розсипаві піску нагортав у бляшанку.

А на тебе дивилася річка сліпа,ніби чула твою лихоманку.

Прохолонув і світ, і підсинена кров,і двобічно листки очерету гострились,щоб розтяти повітря й добути ізновте тепло, що і кров, і ріку червонило.

Відшаровувавсь день від очей, мов лупіж,а за ним, наче стовбур, світилась

І здригнувсь, бо діткнувсь очеретяний ніждо очей — спалахнула краплина.***