Полив’яно-струмно шляхи розлилися,по обрію щедро хтось поле засклив,а в ньому лиш жайвір дрібненький відбивсята хмари, що з воску за ніч натекли.
Спливала за полиском скирта соломи,мов нагад доречний про вічні труди;побачений світ ніби став незнайомим,так, ніби із мандрів вернувсь ти додомуі в люстрі побачив себе —
Відсиріли стіни, і пустка довкола,і стеля присіла на плечі
І рід ти побачив у дзеркалі поля,і батька впізнав по фуфайці в юрбі.
Ось руки мужі на чепіги поклалиі рушили мовчки по тріслій землі,плугами кололись повздовжньо дзеркала,проте іще глибші світились з ріллі;хохітви і дрохви урозтіч летіли,коли в різнотрав’я занурювавсь кінь.і стежка раптово кололася біла,а з неї смолою точилася тінь.
В розверзнуту землю усе западалось:і коні, і птиці, і люди, і світ,щоб згодом весь простір тобі віддзеркаливі час, і життя, затверділе, мов лід.
Та люди в зворотній чіткій перспективібули, як здрібнілі китайські божки,і дзеркало поля кололося криво,і ти сам від себе тікав навпрошки…***
