Чому ти, пташино, тривожишся дарма?
Ось зараз я рушу і тінь потягну.
Збігають, мов креда з стіни, усі фарбиз очей, і чути тривогу лише голосну.
Не скоїлось ще, та лихо вже чути,о, як розминутися, пташечко, з ним?
Хоч світло іще, але крадеться сутінь,вогню ще не видно — гірчавіє дим.
Хоч прузлик пряде свою нить в конюшині,себе заколисує співом струмок,та серце вже чує холодну годинуі пада під ноги пожовклий листок.
І навіть бур’ян сам у себе тікає,у сім’я зав’язує пам’ять і дух.
І вже гайвороння, зібравшись у зграю,кричить і прощальний заточує круг.
Та ніби від сну так на серці святково,хоч те, чого праглось, — іще не забулось.
Не ти вибирав собі долю свідомо,а ти тільки й знаєш, що ти — це не хтось.
І що зачерпнеш із колодязя часу,те й буде по жилах твоїх струмувать.
Рукою махни на прощання тій птасі,що знає, як далі їй жить і співать.***
