1.
Присутність снігу серед полярозширила очам роздолля,і тану я, мов грудка солі, —вітри гуляють подовколлям:роздмухують, розносять нас,щоб запліднить біжучий
І навмання душа простує —їй всюди вільно домувать:в кристалах снігу, в житніх струнах,у нових поосінніх врунах,в очах здивованих багать.
О земле, зрощена з душею,домівко вічності і слів, —співмірен кім’яхові глею,сніжинці, що лягла долів,постав я з тебе, повертаюсьу твоє лоно день за днем,суть — не вагу — я зберігаю,виснажуємось навзаєм.
Твій холод і мене холодить,твоє тепло — моє тепло;ти — суть, ти — плоть мого народу,ти те, що буде, що
Не відніму — додам любові,змертвілу глину оживлюі возвеличу в кожнім слові:— О земле, я тебе люблю!
Шуга душа, літа, мов птаха,і що їй лічені роки,якщо піщинкою до шляхуя припаду навік-віки.
Світ неподільним стане зновуна наслідки і на часи,бо ти — причина, ти — основатого, що буде, що
Сама себе не ошукаєш,не зрадиш, не переростеш;ущільнюйся неначе камінь,буття твоє не має меж.2.
Біжке життя, біжке,
Ти у всесвітньому огромі,мов порошина.
А з-під нігбіжить безмежний переліг.
Життя —
Колись ти деревом тут буві листям всю блакить промацав,що чув, що бачив — не забув,на все поклав карби означень.
По перевтіленні — рубцінастовбурні зберіг на тілі.
Іржаві кулі в кулаці,на шиї зашморги зотлілі.
О Батьківщино, давній більіржею проступа на шкірі;та міць і сила, що в тобі,нас зміцнює в незрадній вірі,бо незнищенні ми — о ні! —допоки хоч в одному словівідлунюють звитяжні дні,що нас наснажують в любові:до бадилини край стерні,до урвища, до косогору,до нових, до грядущих днів,сподіваних і вже прозорих.***
