З циклу
Як пам’ять відбілитьі кров свою очистить?..
Порошиться блакитьна Дерево безлисте.
І тріщина вузька —то й сніг не западає.
А неба товщ важкасльозу лиш витискає.
Спливає
Що ж осіда на серці?
Чи сажа від ґнота?
Чи сіль в очах на денці?
Не відбілить менізеленої сорочки.
Бо там, де рвались дні,влаталися
Рубець, іржавий дріттримають рване тіло.
Синіє криці ліду тілі споночілім.
Розрубане плече,розкраяні полотна,і світло із очейтече чомусь скорботно.
Життя не відбілить,з смоли не вилить свічки —заткалась чорна нитьу сорок другім в січні.
Не виторочить,
Рубцьовані
Бо ти лицем зчорнів,як серце прошивалиосколки, кулі, шріт —з ливарень Круппа крицяпрошила білий світ,метал блищить в зіницях.
І в голосі — метал:— Убивці, бомботворці,а що б вас хилитавлиш вітровій на шворці.
То мати губ рубецьрозшила для прокляття.
І зору промінецьпрошив усі багаття.***
