1.
Вогонь лизав солодкі корінціі важко дихав на телячу шкіру.
І золотив розпечені кінці,в дим обертав єгипетський папірус.
Волав, обпікши груди,
Гільгамеш,і лопалися глиняні
Енкіду, не лякайся цих пожеж,це під склепінням лопотять жар-птиці.
Вогонь безвічний, крадений в
Його загнали в капсули та
Він рветься, і виходить з берегів,і пам’ять нищить та віки
Вже корчиться Аврора у вогні,
Еней здер шкіру власну, як сорочку.
Жар в очі хижо зазира мені,і чую голос материн: — Синочку!..
Та що до мене? — Ген горить Велес,і злотом щирим вже облитий Нестор.
Святий собор Михайлівський пощез,вогонь гортає біблію стоперсто.
І корчаться, і мучаться в вогнінічні русалки, і цнотливі Хлої,
І Ярославна плаче при вікні:— О княже, любче, згоримо обоє!
І дзвони, калатаючи, горять,міста зникають, і згорають мури.
Пропалює розпечена печатьоклади срібні й тлусті палітури.
І на пательнях чистих сторінокпечеться рибка золота… і голуб,і стає змієм вогняний
Нечиста ж сила біситься навколо.
Вона підносить попіл і трясез полиць високих Кантів та Сократів,кружляє полум’яна карусель,і жар стає уламками агату.
І вождь усіх народів та віківнад Мавзолеєм простирає руку,немов благославляє чортяківна всі тортури та пекельні муки.
І Кармелюк, і Ґонта, й Залізняк,у аркуші згорнувшися, зникають;горить чиясь ливрея й кобеняк,над димом духів кружеляє зграя.
Величко,
Самовидець і Шекспір,
Грушевський,
Винниченко і
Хмараслова окремі ловлять на папір,і буква «і» димить, неначе
Шрифти осіли в згарищі, мов шлак,глаголиці, кирилиці, устави,і випаливсь у пам’яті дупляк,де жевріли події лиш криваві.
А де про любість, милість, добрий чин?
Де ниття те, що пращуром єднало?..
Ні попелу, ні літер, ні жарин,лиш купа літер, вилитих з
Та витікає олово з долонь,і в крапки перетворюються коми.
Мов рибки золоті, пливе вогоньв глибинах знань, у товщах
А дим все вище й вище вироста,і сховище кипить, немов мазарня,і козаки, приречені до страти,плюють на ката і юрбу базарну.
І скручується трубчато папір,і жовкнуть смертно всі безвічні лики,вуста скипають, лускається зір,але з грудей ні зойку, ані
Повітря де спасенне?
Де вода?
Клітина кожна виповнена чадом.
Верхи на полум’ї чортяча мчить орда,і нищить все, і губить всіх до
Летить орда, ірже стрімкий вогонь,і кружеляє гайвориний попіл —кого укриє, розклює когоця хижа зграя?
Згине хто в галопі?
І на арканах диму по золіволочаться забуті вже герої,і сіллю мерехтять крупинки сліз,тіла чорніють, випалені кров’ю.
І запах тіла, спаленого тут,сягав далеко, непокоїв
Повітря тихо тліло, наче трут,чорт в нього дмухав, дмухав
І входить вдруге в полум’я Тарас,і мовчки дивиться на веремію з дуба.
Човни в огні.
Нерукотворний Спасне відведе від побратимів згуби.
Мовчить козак, бо зна — згора земне,небесне все — ніколи не зникоме;вже ніжно лиже полум’я й мене,впеклася в серце іскорка, мов кома.2.
Летить незримий вісник і гонець,і рівну воду брижить вітерецьта хилитає
Беззвучно з кручі пада камінець,мов самогубець, внурюючись глухо.
І ланцюгом не брязкає упон,і очі вдалеч нуряться, як в сон,шум западає глибше в мушлю вуха,і стиснутий ще хвиль акордеон.
А скалки світла голкували тіло,яке поволі склянкою ясніло.
В порожній жмені, наче в бубці зрілій,світився кільцюватий халцедон.
І набігала благовісна хмарказ-за обрію, де раптом в чорну шпаркупробилась іскрами сліпа
І, спалахнувши, вибухнуло сонце.
Рожева хмарка в срібній оболонціна обрії грибасто
І зойкнув ти… І розірвався час,рентгеноплівкою повітря стало враз,і губи ворушились: стронцій, стронцій,
Клубком з гармати вистрілило птаство,і небо вкрилось пір’ям зозулястим,і пойнялась вода до дна вогнем,і сколихнулось водотопне царство, —немов було покликано менезасвідчити безглузде світотратство.
Повітря лущилось і сунуло, мов лава,пухир води опуклювавсь криваво,ріс на очах і жаром наливавсь,щоб лопнути від болещів
І все застигло.
Сухо в онімінніпожовклим листям скручувались тіні,а з вікон в землю витікало скло,і чиєсь тіло по стіні
Вистрілювало з кратера каміння,рвучи на дні померхлому коріння,випорскувала риба із огню,світ нурився ж в пекельну
На ланцюгах повішені човни,мов вивергнуті в небо з глибини,як шибеники чорні хилитались,пісок стікав, розтоплений, мов смалець.
В безводну прірву, де світилось дно,де світ минулий вже зотлів давно.
І стала низом піднебесна вись,де світ не раз уже горів
І поставав не раз із попелища,і глухо пада в небо кам’янище,і злизували язики багатьз облич застиглих сонячну печать.
І жах німий спотворював портрети,і проступали крізь тіла скелети,зсередини розпечені
Вогонь небесний вже палив й
Жарину в жмені байдуже стискав,студив у роті не слова — жарини,і, занімівши, вибуху чекав,та час урвався й лопнули
І гори з моря магмою текли,від них лишались цяточки смоли,і пропікав повітря ангел смерті:він тлінне все і часове палив,все суще повнив полум’ям
Горів пергамент, попелів папір,і каламутним димом ставав зір;минувшина й будущина
Вогонь у черепках клубочивсь.
З дірочних лиш іскри роєм струмували.
І п’ятипалі вогняні листкидо тіла липли.
Катівні гвіздкиз хрестів й долоней мертвих
Мов хтось залізо вихлюпнув з ковша:текли засуви, плавилися ґрати,і очищалась ув огні душа,і золота світивсь фальшивий шарвід орденів.
І плавились
І відкривався новий зір мені,не просторовий — в іскрі, в глибині,де стиснулись всі вибухи й вогні,де всі кінці зійшлися та початки,всі болещі, всі радощі земні,всі злидні наші й всі, усі
В іскринці зірки, в сімені буття,в клітинці жару, в крапці божевіллядуша знаходила для себе опертя,де панувало світове безтілля.
Де неподільним був високий струм,і всі напруги сходилися в крапці,свідомість чиста ще не знала дум,продовжуючи у ядро
Стискалась й мить, щоб вибухнути враз,щоб вічність вся в житті розпорошилась,і щоб розсипавсь спіщанілий час,і до безкволля подрібнилась сила.
В тій крапці зір мій новий бачив те,що недозриме і недослідиме:життя розчину, таїнство святе…як стає тлінним все
І бачив міріадища істот,розподіл часу, любощів кишіння,клубочивсь кисень, парував азот,і закрадалось всюдисуще
На безліч часток членувався дух,він членувавсь і поділявсь на види,основу будував собі тверду:хрящі, скелети, слюдяні
Кріпив кістки, нарощував тіла,ділив свідомість, вгвинчуючи очі,і жаром креслив лінії тепла,і ранній розум пам’яттю
Дух розгортався солодом квіток,буравив кору, лущив шкаралупу,міцну основу будував з кістокнадовго, певно… часу ж вділяв
Хоч щедрим був на прояви життя:творив акулу і морську мокрицю,зліпивши змія, кидав в небуття,різьбив із риби костоперу птицю.
Було надміру світла і тепла,чотири сонця прогрівало кулю,ще глина незапліднена була,та першочас вже осідав намулом.
Клубочилась волога по землі,проміння густо всолювало воду,істоти надвеликі й надмалізбагачували виміри природи.
Плоть опромінена спотворено росла,і малились мікроби одночасно.
Від надміру вологи і теплабезмежний день продовжувавсь незгасно.
Присутній всюди всеоб’ємний духсвою уяву втілював в химери;змій семиглавий починав свій рух,вода повільно вигинала берег.
Ділився розум порівно на всіх,на динозавра й туфельку дрібнющу.
Час зрушений спинитися не міг, —він уривався лиш в тілах вмирущих.
І сам себе виснажував творець,у кількостях пустошилась уява.
І він нарешті витворив вінець,який завершив життєтворну справу.
Він виліпив людину, і ввідхнуввогню небесного у незнищенну душу,щоб змірять нею неба глибинуі її чином розпечатать сушу.
Він навіть іскру власну їй вділив,і до безсмертя указав дорогу,і долю дав, щоб відала, колидодому повертатись їй, до Бога.
І слово від безпам’ятства їй дав,поставивши до неба вертикально,і, прохоловши, зчистилась вода,аби відбити погляди дзеркальні.
Над плазунами він її підняв,над хробачинням, над всією тваррю,і, кинувши на дикого коня,пустив її по обрії крізь хмару.
І дав у руки іскру вогняну,щоб в ній вона побачила
З двох боків я дивлюся вглибину,крізь незнищенну іскру
Я бачив, як палилися сонця,як полум’я щомиті вибухало,я бачив того вісника й гінця,що крізь вогонь летить і крил не палить.
Летить на засторогу крізь вікиі плівку вогняну поволі
Рінь яйцевидну гріють дві руки:чи крук проб’ється? вилущиться крижень?
Критична маса стиснута вже так,що іскра гостра в шкаралущу стука,і струмом електричним крізь кулакіскрить напруга і судомить
І видно іскру ту з п’яти кінців:яка з них альфа?
Де сумна омега?
Стають тернинами колючі промінці,вода — смолою в морі
Навіщо, іскро, нянчив я тебе,в трут ніжно кутав, дмухав що є сили,ти ж пропалила небо голубеі заплідок життєвий пропалила.
Тебе я в жилах зберігав віки,ти п’ятикутно груди пробивала,тебе стискали чорні кулакиі на дроти зіржавілі низали.
Насаджували клято на шпилі,і многократно до грудей тулили,ти ж розривалась смертно на чоліі дзеленчала смертно на могилах.
О іскро Божа, в дланях сатани,до вибуху вже стиснута і сперта,лещата чорні променем проткниі світлом витечи життєвим, а не смертним.3.
Потемніла обличчям вода рябувата,покотилися небом сухі камінці,струсонуло весь світ, мов розплющився кратер,і вогонь розкотивсь на чотири кінці.
І трепети листок так нервово засмикавсь,мов до стовбура вітер сокиру приклав,і понижчала нагло висока осика,покотилася хвиля шумкого
Ти присутній — я знаю, я чую, я бачу,і не тільки у гуркотах й зблисках вогнів, —ти себе в лузі сюркотом довгим означив,спадом вод, струмуванням джерельним на дні.
Золотими розломами зрілої хмари,шелестінням тремтливим лякливих листківти обпалюєш очі насиченим жаром,слух огромлюють звуки далекі й
Ти присутній відвічно в мовчанні смеркання,віддзеркалений тишею й громом в мені,та від пильного в тебе, мій Боже, вдивлянняобраз твій вже давно, перетлівши, зчорнів…4.
Нарешті об’єдналися вони:вогонь небесний та вогонь земний,і освітилась темрява
І пригадалось, як сидів сирітнов нічному полі і кресав вогонь,та іскри виривались із долонь,що їх не міг і словом перейняти;роздерши рану, смикав з неї вату,(не можу тіло й досі залатати)і кутав іскру: дмухав
Ламалась ніч від власної ваги,і плоть мою гонобила
Вогонь тоді іменував я світлом).
І дмухав я, і видихав із себепелюстку світла, що спурхнула в
Допоки зримим був її політ,допоти приязнивсь до мене світ:ламався хмиз, згиналася солома,угадувався білий шлях додому,згасали вовчі очі у пітьмі,зникали поторочі всі
Я чувся не заблукою, а гостем,що прочинив тісний осінній простір.
Але вогонь, що йменувався світлом,у небі зник, і я сидів сирітноі наслухав, як попеліє вись,і попелинка кожна, наче спис,мов примагнічена, лучила в мене
Останній простір, вигорівши, збігся,обліг все тіло, сажею
Усе наволохатилося
Отямившись, я викликав з уявикружечок світла чи обличчя пляму.
І кульки яблук, ягід пухирці,і дзеркальце рибини у
Моя Любове, світла і пречиста!
В стіні молочній знов відбилось листя,і тіні дві, йдучи навстріч, злились, —вогню пелюстка знов спурхнула в
Та наша пам’ять — це хіба «колись»?
Вона ввійшла у кров з повітрям, з
Згадав тебе, і серцем
Земні
І зустрічні
І поле житнє спалене воскресло,і, мов п’явки, зчорнілі колоскизвивалися від дотиків
Вогонь струмує — кров’яніє плесо,і лопаються
Снопи вогнисті рвали перевесла,котились з неба вогняні колеса,і образ твій спалахував на мить —його не міг я зором
І темрява задмухувала очі,і я хотів, мов яму, перескочитьшироку ніч з жариною у жмені,та власний прах для злету був важенний…***
