Прибились сплесками, прихлюпалися гулом,обезтілесніли, легенькі, мов відлунок,лягли в ногах повільненько, заснулидалекі ночі, ночі
Тріщить вогонь, нічна фуркоче прядка,кругліє яблуком на покуті лампадка,і шибка деренчить розслабла, як струна, —то дише ніч сапка на ширину
Крізь волокнистий слух, крізь захололі стінидопліскується голосом осіннімчиясь ясна печаль,потроєна імлою,аж сльози на очахскипаються
О куті двері,замкнені знадвору,крізь вас не пройде страх,але душа прозорапросочиться ураз, співзвучна тій осмуті,що точить, мов іржа, замки і двері куті.
Притемниться печаль не віддаллю, а слухом,розвидниться в очах, і ти широким рухом,розсунувши кутки, за ніч переступнеш,аби твоє єство не знало більше меж.
Аби ні страх, ні біль, ні часу оболонкане вкрили, як та цвіль, душі снувальну голку,що шиє всі краї, приточуючи
І ген близнюк стоїть на дальнім
Печаль його ясна, хоч голос олов’яний.
Мотузка, мов струна, бринить в руках зов’ялих.
Він нею міря час:день пройде — вузлик зв’яже,на ранок із шибок знімає плівки сажі,і дума, як би вік безклопітно прожити,щоб не в’язать вузли і вікон щоб не мити,лиш каменем мовчать, кругліючи від тиші, —найбільша благодать, дарована всевишнім.
Але… снується цвіль, ляга черговий вузолі кличе звідусіль душа, що з ним в союзі.***
