Диптих

1.

Мене зганьбили — серце аж пече,і гостролезе слово під плечеввігналось — під лопатку по колодку,і ближче підступились до очейбетонний стовп і тінь його

І сажею чорнів навколо сніг,і рубцювались порізи дорігне на снігу, а ніби на зіницях,бо я очей заплющити не мігі думав, що мені усе це сниться.

Сльоза відмила зір, але жалотак глибоко-отруйно увійшло,що слово пропадюще мало б згинуть;у вусі запорошенім крилопустого слова билось комашино.

Я пучкою, мов крейдою, провівпо чорному снігу і зрозумів,що слова суть не в літерах, не в звуці,і думав, скільки залишилось днів,щоб з словом тим прожити на відлуці?2.

На аркушах снігів видовжувались тініі свідчили: нема у світі цих постійних,бо навіть слід ганьби і болю слід зітерся,бо прагне видозмін душа твоя — не серце.

Спалахують сніги, всотавши сонця вдосталь,згортається в сувій перекипілий простір,і отвір дня відкривсь — розверзлася безодня,ізвідти голоси долинули холодні:— Минулого нема… Є забуття, і тільки,забудеться й зима — забуто ж їх вже

Забуто кривди всі, доноси та супліки,що ти їх пам’ятать збирався до скон

Та зможеш пригадать лиш тріщину глибоку,що розколола зір, розтявши кожне око.

Роздвоївсь раптом слід, мов ратиці ступали,і твердь земна, як лід, кололась, щоб проваливвібрали голоси, сміх, помисли і вчинки,аби душа була, мов лінза, без щербинки.

Та ж тріщина пройшла крізь зриме і незриме:розділена й душа, немов кілечко диму,і гострий протяг дме, і розмикає руки,і розрива усі міцні земні сполуки.

Розчахується рот, і крику горошинирозділені навпіл промінням

Бо всіх рівняє смерть: всіх лівихі всіх

Затягує земля всі тріщини криваві…***