На тлі зеленого малинові колесамелькочуть, наче відблиски млинка,повільна хмара прогинає плесо,зникальна хмара біла і важка.
Люби цю мить вповільненого часу,від колеса стрімкого відречись,що було луком зігнуте у страсі,в безглуздість власну замкнуте колись.
Воно безмежність прагне подолати,а ти відтинок знаєш, знаєш свій:короткий шлях до цвинтаря від хати,аби його згорнути у
Люби цю мить дзеркального смеркання,згортання крові та згасання слів.
Невже, невже ж ця хвиля вже остання:стільки прожив — часу не зрозумів.
Хіба ж ти жив — ні, зубожів поволі:остання мить — мідяк, а ти жебрак.
Ти ще живий.
І дякуй, дякуй долі,бо все життя — це привід для подяк.***
