О білість!
Тебе забагато!
Це надмір для зору — і все не ввібрать.
І чим відшкодуються змушені втрати —живучим струмком а чи летом пера?
Підступна волога, крізь кригу гранчастуна світ позирнувши, повзе долілиць,і стала під деревом тінь щелепаста,ніяк не розплющить блакитних очиць.
Тванюка-сльота, чи багно-мокротеча,чи залишки криги під шаром сміття,чи ранок, який переходить у вечір,чи ворон, що вперто летить в забуття?
Вдивляйсь, розпустивши в безмежжі зіниці,вбирай по крупиці всю біль-білоту.
Бо зраджують нас ці сніги білолиці,втрачаючи легко свою чистоту.
Затиснувши в жменях чи сніг, чи жарини,про власне сумління замисливсь чомусь,бо білість снігів переходить в глибини,бо в чорного з білим довічний союз.***
