Тут про мій вік все свідчило нещадно:дуплом — верба, що я її садив,похилий тин — паліччям недоладдя,а грядка — сухостоєм лободи…— Це ти,
Павло? — спитав шкільний
Як ти змінивсь — насилу упізнав…— Хіба ж це я?
Де мої злитки жару,де ті скарби, що все життя збирав?
Де легкість рухів у тужавім тілі,де блиск очей, де смолянистий чуб?
Є вагота в обличчі спохмурнілімта зморшки поперечні біля губ…
І прикипів до нього я очима,по ньому бачив, як трудився час;повітря шар стояв між нами зримо,взаємно віддзеркалюючи нас:він мене бачив з власного безмежжя,і бачив я його з далечини —з дитячих літ, з підсонячної вежі,з пронуреної нами глибини.
І хтось згори за нами ніби стежив:чи, розминувшись, стрінуться вони?
Бо в цьому часі іншими були ми,між нами була й відстань вже не та:вона щомиті розповзалась димом,і зменшувалась зору
І зменшивсь луг, і пагорбок понижчав,і яма, наче рана, затяглась,земля потовщала, чи небо стало ближчим,чи інший світ наблизився до нас?
І я сказав: — Ні, це не я,
Миколо!
І кволо відгукнулася луна:— Немає вас… І вивітрився
Тут позостались тільки імена.***
