4 min read
Слушать

Ворота любові і смерті

Гортаючи альбом Джакомо Манцу)1.

Так, ніби слово вимовилось щойноі в звуки «світ» утіливсь раптом зміст,а сонячне узгодилось із чорним,мов шлях натрапив, — розступився

Бо не згадалась, викликалась болемвся лінія життєво-родова,і вибухав ізнов погаслий голос,і кров переливалась круговааж до синів від Єви та Адама —суцільні то народження, то

Чого ж сумуєш, я безрідний камінь,що виповнився досвідом ущерть?

Чи, може, щось забув ти у Едемі,чи що — назавше вийшов Гільгамешіз твого тіла?

А століття темняне висвітили полум’я пожеж?

Але ж ти прагнеш новизни постійноі бути одночасно усіма,уподобав весняні дні й осінні,і тобі люба холодом зима?

І поділив безсмертя на хвилини,на метри — простір, а себе — на всіх,але ж забув потреби та причини,бо й радість обернулася на сміх.

І словом «світ» відгородив від себеприжилене, прикровлене, своє ж.

Ти для якої це чинив потреби?

Забув давно… Забув?

Згадав?..

Авжеж…2.

Дивлюся широко — вікно,а рами, як

Давно знімається кіно:день, півень

Що можна вигадать, додатидо цього світу голосного?

Хіба що камінь

О, якби був я замість Бога!

Печалі б навіть не відняв,ані жури, ні скніння.

Лише б усі копальні днявщерть виповнив ясінням.

Ще б висвітив речовинуважку, глушку, підвладну ночі,що усяка у глибинуєства і закриває

Що того часу?

Дрібка?

Вік?

А скільки ж сутіні нічної?

Та не зібрать в душі засіквсієї світлості

І щось зосталося на дні,намулом від імли осіло.

Тінь нахолола на вікні,та зроговіло тіло.

Ніч щось суттєве додала.

Я звівсь розгледіти відбиток —та каменем у дзеркалавлетів… і скло розбите,чув, дзеленькоче слідкома,а я лечу крізь

Земля глуха, блакить німа,а в грудях моїх — камінь.3.

Ой, який ти щедрий, світе!

Заживу і трав, і квітів, супокою заживу,долю виправлю

Всі надії покладаюна широку браму «раю»,хто дорогу перетнеі не пустить в сон мене?

Грішний я — то й світ гріховний,волю ж бо сповняв верховну:пухнув з голоду, конав,яму сам собі копав,де що бачив, те і брав.

Виживав чи відмирав?

Попаски ходив по полюі згинав хребет та долю.

Був язик мій, як гольник,з вуст йшло ойкання — не

Не злічити всіх «гріхів», —синім полум’ям горів,призвичаювавсь до

Ой, минувшино далека!

Чим спокутувать мені це життя по кривизні?

Що не крок був — шлях з обриву,що не лінія, то криво,що не слово, то верзня!

Доля гнулася

Перекошене обличчя, криво вигнуті

Тіло ручий карбівничийвигинав і не питав.

Ось стою.

А «рай» навпроти.

Квіти.

Сонечко.

Трава.

Не протовплюсь крізь ворота:гнута плоть, душа крива.4.

В святковій зримості квітневійпрозоряться людо-дерева,ще не обтяжені нічим —легкий зеленкуватий

Так, ніби й диб з них не робили,ані колод, ані

Снується погляд любо, мило,й не видно страчених

Прозора кров суцільним струмомпереганяє міць земну,а в лійку крони небо з шумомперетікає —

Туди й назад… Але й угоруструмує джерело прозоре,мов хоче небу показать,яка життєва

Блакить безмежна все руйнує,бо витримать спроможен хтопрозору кров, безсмертний струмінь? —то й з бруньки ріжеться листок,а з тебе — зойк… Бо від колискиаж до хреста чи до трунистоять дерева близько-близько,неначе сам із глибинити сік хмільний женеш для

О швидше ж віття відчахни,що гостро виростає з ребер.5.

У поторках хвиль, у цоркані круглої рінівчувалась надмірна ласкавість творця.

В легені вхлинало повітря вечірнє,щоб вибухнуть вигуком з горла співця:— Хвала за любов!

За прихилля травневе!

За зриму теперішність долі і море життя!

Яка несумірність прожитого дневі:упала вода, але піднялись

В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця,і променем зору проймалось минуще єство,в якому гніздилося світло, мов птиця,співало від крил мого тіла

Від доторків темряви страх, наче звук, розростався,і звужував горло, і звуки гасив,провалювавсь слух у глухе позачасся,де глину творець смолянисту місив.

Яку цеї ночі він зліпить потвору?

І йменням яким він її нарече?

Від поторків пучок я, творче, спрозоривсь,і чорна гора налягла на

Чим сутінь густіша, тим світло вабкіше,тим дужчає тиск формотворчих

Стискаються губи: — Тихіше,

Та струменем пирскає з горла вогонь:то світло, ущільнене в слово спасенне,зламавши всі стрими, зривалось на крик.

Бо йшов неухильно і прямо на меневідлитий з смоли мій відбиток —

На ньому ще знати сліди білих пучок,з рознятого рота точилась хула;він руки простер, зажадавши сполучень, —від п’ят аж до тім’я пристала смола.

І рот залило, і занурився зір у незрячість,і подих забило… і рухи

Я потиски чув двох долоней гарячих,відчув повноту, якої в мені не було.***

0
0
170
Give Award

Павло Мовчан

Стихи Павло Мовчана. род. 15 июля 1939, Большая Ольшанка. Советский и украинский общественный деятель, журналист и политик; поэт, переводчик, сц…

Other author posts

Comments
You need to be signed in to write comments

Reading today

Семь дней моей смерти. Часть II
Мелодия смерти
Ryfma
Ryfma is a social app for writers and readers. Publish books, stories, fanfics, poems and get paid for your work. The friendly and free way for fans to support your work for the price of a coffee
© 2024 Ryfma. All rights reserved 12+