·
4 мин
Слушать

Ворота любові і смерті

Гортаючи альбом Джакомо Манцу)1.

Так, ніби слово вимовилось щойноі в звуки «світ» утіливсь раптом зміст,а сонячне узгодилось із чорним,мов шлях натрапив, — розступився

Бо не згадалась, викликалась болемвся лінія життєво-родова,і вибухав ізнов погаслий голос,і кров переливалась круговааж до синів від Єви та Адама —суцільні то народження, то

Чого ж сумуєш, я безрідний камінь,що виповнився досвідом ущерть?

Чи, може, щось забув ти у Едемі,чи що — назавше вийшов Гільгамешіз твого тіла?

А століття темняне висвітили полум’я пожеж?

Але ж ти прагнеш новизни постійноі бути одночасно усіма,уподобав весняні дні й осінні,і тобі люба холодом зима?

І поділив безсмертя на хвилини,на метри — простір, а себе — на всіх,але ж забув потреби та причини,бо й радість обернулася на сміх.

І словом «світ» відгородив від себеприжилене, прикровлене, своє ж.

Ти для якої це чинив потреби?

Забув давно… Забув?

Згадав?..

Авжеж…2.

Дивлюся широко — вікно,а рами, як

Давно знімається кіно:день, півень

Що можна вигадать, додатидо цього світу голосного?

Хіба що камінь

О, якби був я замість Бога!

Печалі б навіть не відняв,ані жури, ні скніння.

Лише б усі копальні днявщерть виповнив ясінням.

Ще б висвітив речовинуважку, глушку, підвладну ночі,що усяка у глибинуєства і закриває

Що того часу?

Дрібка?

Вік?

А скільки ж сутіні нічної?

Та не зібрать в душі засіквсієї світлості

І щось зосталося на дні,намулом від імли осіло.

Тінь нахолола на вікні,та зроговіло тіло.

Ніч щось суттєве додала.

Я звівсь розгледіти відбиток —та каменем у дзеркалавлетів… і скло розбите,чув, дзеленькоче слідкома,а я лечу крізь

Земля глуха, блакить німа,а в грудях моїх — камінь.3.

Ой, який ти щедрий, світе!

Заживу і трав, і квітів, супокою заживу,долю виправлю

Всі надії покладаюна широку браму «раю»,хто дорогу перетнеі не пустить в сон мене?

Грішний я — то й світ гріховний,волю ж бо сповняв верховну:пухнув з голоду, конав,яму сам собі копав,де що бачив, те і брав.

Виживав чи відмирав?

Попаски ходив по полюі згинав хребет та долю.

Був язик мій, як гольник,з вуст йшло ойкання — не

Не злічити всіх «гріхів», —синім полум’ям горів,призвичаювавсь до

Ой, минувшино далека!

Чим спокутувать мені це життя по кривизні?

Що не крок був — шлях з обриву,що не лінія, то криво,що не слово, то верзня!

Доля гнулася

Перекошене обличчя, криво вигнуті

Тіло ручий карбівничийвигинав і не питав.

Ось стою.

А «рай» навпроти.

Квіти.

Сонечко.

Трава.

Не протовплюсь крізь ворота:гнута плоть, душа крива.4.

В святковій зримості квітневійпрозоряться людо-дерева,ще не обтяжені нічим —легкий зеленкуватий

Так, ніби й диб з них не робили,ані колод, ані

Снується погляд любо, мило,й не видно страчених

Прозора кров суцільним струмомпереганяє міць земну,а в лійку крони небо з шумомперетікає —

Туди й назад… Але й угоруструмує джерело прозоре,мов хоче небу показать,яка життєва

Блакить безмежна все руйнує,бо витримать спроможен хтопрозору кров, безсмертний струмінь? —то й з бруньки ріжеться листок,а з тебе — зойк… Бо від колискиаж до хреста чи до трунистоять дерева близько-близько,неначе сам із глибинити сік хмільний женеш для

О швидше ж віття відчахни,що гостро виростає з ребер.5.

У поторках хвиль, у цоркані круглої рінівчувалась надмірна ласкавість творця.

В легені вхлинало повітря вечірнє,щоб вибухнуть вигуком з горла співця:— Хвала за любов!

За прихилля травневе!

За зриму теперішність долі і море життя!

Яка несумірність прожитого дневі:упала вода, але піднялись

В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця,і променем зору проймалось минуще єство,в якому гніздилося світло, мов птиця,співало від крил мого тіла

Від доторків темряви страх, наче звук, розростався,і звужував горло, і звуки гасив,провалювавсь слух у глухе позачасся,де глину творець смолянисту місив.

Яку цеї ночі він зліпить потвору?

І йменням яким він її нарече?

Від поторків пучок я, творче, спрозоривсь,і чорна гора налягла на

Чим сутінь густіша, тим світло вабкіше,тим дужчає тиск формотворчих

Стискаються губи: — Тихіше,

Та струменем пирскає з горла вогонь:то світло, ущільнене в слово спасенне,зламавши всі стрими, зривалось на крик.

Бо йшов неухильно і прямо на меневідлитий з смоли мій відбиток —

На ньому ще знати сліди білих пучок,з рознятого рота точилась хула;він руки простер, зажадавши сполучень, —від п’ят аж до тім’я пристала смола.

І рот залило, і занурився зір у незрячість,і подих забило… і рухи

Я потиски чув двох долоней гарячих,відчув повноту, якої в мені не було.***

0
0
170
Подарок

Павло Мовчан

Стихи Павло Мовчана. род. 15 июля 1939, Большая Ольшанка. Советский и украинский общественный деятель, журналист и политик; поэт, переводчик, сц…
Другие работы автора
Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий
Сегодня читают
Ryfma
Ryfma - это социальная сеть для публикации книг, стихов и прозы, для общения писателей и читателей. Публикуй стихи и прозу бесплатно.