На тин натикався туман благуватийі кілля трухляве, мов зуби, хитавта все наближався щомиті до хатипо стежці, яку із давен пам’ятав:примарний єством, та присутність відчутна, —він, світ поглинаючи, пам’ять стискав,наліг він на двері плечем всемогутнім—у дошці зосталось гніздо від
Якась невиразність, розмитість суцільна,якесь розпадання того, що було,душа в цім безмежжі була ще невільна,поволі втрачала останнє
І крапало в морок з-під стріхи насіння,пелюстками кліпав сліпий покрівець,і бралась до рук сіра фарба осіння,яку не відмиє і
Спізнився на літо твій поклик останній,що, листя пожовкле оббивши, упав,і ти, захлинувшись холодним туманом,на все натикалася, ніби
З пітьми виступали загострені речіі прагли зануритись в протини ран.
Нестерпне мовчання в глухій порожнечі,де тисячі голок занозить туман.
Поволі стає олов’яним волання,і м’язи судомить холодний метал.
І впав, наче поклик, листочок останнійі губи розкриті тобі залатав…***
