Туман

На тин натикався туман благуватийі кілля трухляве, мов зуби, хитавта все наближався щомиті до хатипо стежці, яку із давен пам’ятав:примарний єством, та присутність відчутна, —він, світ поглинаючи, пам’ять стискав,наліг він на двері плечем всемогутнім—у дошці зосталось гніздо від

Якась невиразність, розмитість суцільна,якесь розпадання того, що було,душа в цім безмежжі була ще невільна,поволі втрачала останнє

І крапало в морок з-під стріхи насіння,пелюстками кліпав сліпий покрівець,і бралась до рук сіра фарба осіння,яку не відмиє і

Спізнився на літо твій поклик останній,що, листя пожовкле оббивши, упав,і ти, захлинувшись холодним туманом,на все натикалася, ніби

З пітьми виступали загострені речіі прагли зануритись в протини ран.

Нестерпне мовчання в глухій порожнечі,де тисячі голок занозить туман.

Поволі стає олов’яним волання,і м’язи судомить холодний метал.

І впав, наче поклик, листочок останнійі губи розкриті тобі залатав…***