Із Бориса
І статуї Христа, і статуї владику сяєві колон поникли нині в
Ти, справді, левів град.
Жорстокий ти і пишний.
У тебе пізній хрест.
У тебе грізний лик.
О бідне місто лір, навіщо цей обманв твоїй красі, в її важкім, ворожім дійстві?
Я вірний злидоті урочищ прадідівськихі знаю, що не ти – ясновельможний пан.
Ти на горбах старих миліший був стократ.
Духовніший ти був, хоч менший і бідніший.
Багато доброти в твоїй церковній тиші,багато висоти від близькості Карпат.
Де молодість твоя? – у бунтах і забавах,ти віддавав віки бісівським снам,
І бронзовий Ісус, не судячи неправих,жаліє всіх, якіповірили в обман.
Мій погляд гіркоти дахи твої не гріє,та я за кожну ніч – боржник, напевно, твій,
Ти милосердний град.
Пощо тобі Росія?
І ми тобі пощо?
Пощо ти нам такий?
Мовчать віки твої, немов мерці у склепі.
Німує древній брук, хоч камені живі.
Згадав я, мов крізь сон, подібного до тебе,що на кістках людських підвівся на Неві.
Ти нам чужий в своїм камінному потопі.
Тут все чуже для нас.
Ми тут гіркі й сумні.
Ми сироти кругом. Немає в нас ріднів гонорній, набожній, знекровленій Європі.
