З циклу
Музейні
Вороття блудного
Зменшилось поле, і ліс підступився далекий,ніби хтось вибрав з повітря блакить,мерхне в сокири крило, як в лелеки, —спурхує вгору вона, але не летить.
Настіж прочинено чорні дерева —з пам’яті лісу виструмує дух:зубри і тури, мамонти древнів поле пливуть, проминаючи слух.
В колі незримім не знати їх гніву —опік на тілі сам по собі виника:тінь на долоні що правій, що лівій,мов по жарині, в долонях стискав.
Світу не втримає навіть свідомість.
Гнівом пропалена — лунко без слів,ніби вернувсь після мандрів додомуі часову течію зрозумів;бо не застав ні батьків, ні родини:зменшилась стеля, і стіни зійшлись,а замість солі в солонці — крижина,цвіль на окрайчику, в кухлику — слизь.
Все осягнув… І почув, як чалападух по долівці, бо знати сліди:прочовги довгі, рисочки здряпин,дзенькіт відра, де ні краплі води.
Щоки запалі, знаковані тінню,креслять морщини, мов люстро старе.
Час — це безглуздя, плоті старіння,довге чекання, що й розум
В житло забрівши, він чує тісноту:кухлі, цеберки, жмут
Тсс… Бо як подих — пісня із ротарине… Оглянувсь — співа він один.
Стиснуті губи, та спів не
Пахнуть медами спілі
Попід склепінням свіччина зграявсе кружеляє і гине в
Збито обруччя — розсохлися стіни,і мерехкоче сокири крило:руки простерши, вкляк на колінах,а на долонях віск захолов.
І німота, розростаючись болем,в згаслу жарину пам’ять замкне.— Ой ти маліюче полечко-поле,нащо вгортаєш, як зерня, й мене?..
В поле сповзається гаддя-коріння,і стовбуриння іде слідкома,і норочку чорну зливаються тіні,в крапку-мачину входить пітьма.
Змалився геть, але став всюдисущим:полем і лісом, сталевим крилом,наче всю безліч мачинок розлущиві зрозумів, що в почині було.***
