Невідомий художник XVII ст

З циклу

Музейні

Вороття блудного

Зменшилось поле, і ліс підступився далекий,ніби хтось вибрав з повітря блакить,мерхне в сокири крило, як в лелеки, —спурхує вгору вона, але не летить.

Настіж прочинено чорні дерева —з пам’яті лісу виструмує дух:зубри і тури, мамонти древнів поле пливуть, проминаючи слух.

В колі незримім не знати їх гніву —опік на тілі сам по собі виника:тінь на долоні що правій, що лівій,мов по жарині, в долонях стискав.

Світу не втримає навіть свідомість.

Гнівом пропалена — лунко без слів,ніби вернувсь після мандрів додомуі часову течію зрозумів;бо не застав ні батьків, ні родини:зменшилась стеля, і стіни зійшлись,а замість солі в солонці — крижина,цвіль на окрайчику, в кухлику — слизь.

Все осягнув… І почув, як чалападух по долівці, бо знати сліди:прочовги довгі, рисочки здряпин,дзенькіт відра, де ні краплі води.

Щоки запалі, знаковані тінню,креслять морщини, мов люстро старе.

Час — це безглуздя, плоті старіння,довге чекання, що й розум

В житло забрівши, він чує тісноту:кухлі, цеберки, жмут

Тсс… Бо як подих — пісня із ротарине… Оглянувсь — співа він один.

Стиснуті губи, та спів не

Пахнуть медами спілі

Попід склепінням свіччина зграявсе кружеляє і гине в

Збито обруччя — розсохлися стіни,і мерехкоче сокири крило:руки простерши, вкляк на колінах,а на долонях віск захолов.

І німота, розростаючись болем,в згаслу жарину пам’ять замкне.— Ой ти маліюче полечко-поле,нащо вгортаєш, як зерня, й мене?..

В поле сповзається гаддя-коріння,і стовбуриння іде слідкома,і норочку чорну зливаються тіні,в крапку-мачину входить пітьма.

Змалився геть, але став всюдисущим:полем і лісом, сталевим крилом,наче всю безліч мачинок розлущиві зрозумів, що в почині було.***