Повість про Уляну Осоргіну

Егда же мужу єя на царских службах бывающу лето или два, иногда же по три лета во Астрахани, она же в те времена по вся нощи без сна пребываша, в моль- бах и в рукоделии, в прядиве и в палич- ном деле.

Жінки запашні, повелительки ночі,вабкі, яблукасті в терпкім повносоччі,ви мову творили, щоб тільки збагнулимужі, що до всього, крім себе, нечулі.

В освяченім лоні пекучо-солонікраплини, заронені в росяну ніч,опуклюють світлом тремтливі долоні,що тінь відгортають від спогаду пріч.

Спорудниці злагоди, кличете долю,шовковою ниткою змірявши світ,куди полетіли мужі ясночолі,здрібнивши копита і втративши

Навіщо вам слава, намарне здобута,якщо дичавіє самітня душа?

Хоч сплющене ім’я в губах — не забуте,в молитвах, у шептах воно не втіша.

Нема що мовчати, та тиша обтяжнажада, щоб її розітнули навпіл,щоб терпкість її на долонях розважитьі так, як хлібину, покласти на стіл.

Метровою голкою шлях позшивали,що весь розволікся від ситих

Ген-ген засвітився на конику чалімверхівець якийсь у крилатім плащі.

Він звістку везе про поразку чи славу —тріпоче на вітрі нервовий

Ах, сльози прокляті: ні цятки, ні плями,і давить у горлі повітря

Свічарниці, з меду свічки відливайте,продовжуйте погляд за межі вогню,здобичники слави, у слово вертайте,бо пам’ять про вас нагадала стерню.

Бо простір замкнули жіночі обличчя,бо зерна у яблуках, зерна — не цвіль.

Бо їдуть на срібних колесах візничі,везуть сивину і сумну заметіль…***