Таких крейдяних хмар не бачив я давно:вони громадно йшли на сплющене вікно.
Чи втрима рами криж, в якому скалки склатернинами стирчать, придатні для чола?
Зсувалися шпилі, мінився колір хмар,розверзнуте нутро вниз вивергало жар.
І попільнястий грім, огромлюючи слух,хитав колоду бджіл — хитавсь вощаний дух.
І хвиля налягла — аж скособочивсь дім,і голос я учув безпристрасний: — Ходім!..
Я падав чи летів, бо кам’яним вже став,до хмари всім єством завмерлим приростав;не відчував, не бачив, не рухавсь — кам’яніві тільки німоту повчально розумів.
Крізь тріщини раптові просочувався грім,була то пам’ять крові — я чітко розумів…***
